Подвійне дно - Алла Сєрова
З туману виринає чималий будинок, якийсь похмурий, тільки біля ганку світить ліхтар та на другому поверсі освітлені кілька вікон. Замок Синьої Бороди — ось на що це схоже. Гадаю, і по суті воно так і є. Якесь дивне відчуття наповнює мене: я відчуваю тишу, хвилі агресії, що йдуть від нашого провідника, і якесь зло, що затаїлось в цьому будинку. Він наче великий хижий звір, що присів перед тим, як кинутись на жертву. Тьху, мерзота якась!
Двері відчиняються і ми опиняємось у просторому холі, оздобленому темним деревом і прикрашеному мертвими головами оленів і кабанів. Це що, вважається за стильне? Чи господар одразу з порога сповіщає гостям, що є серійним вбивцею? Я не знаю, ким треба бути, щоб застрелити беззахисну тварину. Я розумію мисливство в прадавні часи, коли здобич була єдиною поживою. Але тепер? Яка дикість — вбивати задля задоволення! Тільки людина здатна на такий злочин.
— Нагору, та ворушіться!
— Заткни пельку, набрид.
Він штовхає мене в спину чимось твердим. Ні, хлопче, ти мене зараз не вб’єш, інакше самому буде непереливки. Тому я з чистою совістю даю йому ляпаса. Мені треба якось потамувати роздратування, і мармиза цього типа підходить для такої спасенної справи якнайкраще. Ну, от, одразу від серця відлягло.
— Ах ти, сука!
— Що ви там затіяли? — владний голос звідкись згори. — Що ти з ними там робиш, Гриб?
— Ця сука мене вдарила!
— Ну, то ти таки йолоп. Піднімайтеся сюди, гості дорогі.
Ми йдемо сходами. Що ж, двом смертям не бувати… Револьвер заважає мені, та з ним спокійніше. Боже, нас навіть не обшукали, так були впевнені в нашій абсолютній нешкідливості. Отож прикинемось ідіотами, а там видно буде.
У великій кімнаті палає величезний камін. Навіщо такий монстр? Це ж так і дивись, щоб не вилетіла іскра чи жарина не впала, і тоді піде галасвіта за димом добро. Бо стіни тут теж оббиті деревом, схоже, дубом. Я приблизно уявляю, скільки коштує така забаганка, отож господар копійки не рахує. Власне, це й так зрозуміло. І якщо я не помиляюсь, то господар тут не хто інший, як пан Носик, власною персоною.
Взагалі я в принципі лінуюсь думати — мені нудно, краще почитати щось цікавеньке, бо мої думки мене іноді заводять надто далеко. Та от саме зараз моя голова працює так чітко, наче увімкнулась якась спеціальна аварійна програма. Єдиний раз було таке зі мною — це коли ми виконали присуд двом убивцям у погонах. Може, це через адреналін? А може, я завжди дрімаю, а тільки часом прокидаюсь і тоді живу?
— Проходьте ближче до вогню, шановні. Надворі, либонь, холодно.
Він сидить у кріслі, оббитому ведмежою шкурою. Крісло зроблено грубо, просто збиті колоди, погано обтесані і потемнілі. Це що, такий стиль? Чи господар читає книжку «Умілі руки»? Тоді він багацько пропустив у ній.
— Сідайте, поговоримо.
Ми з Рудим мовчки влаштовуємось у двох інших кріслах. Ні, сидіти в них незручно. Власне, вони зроблені для динозаврів, не інакше.
— Щось вип’єте?
Він дивиться на нас з жадібною цікавістю, як на якийсь раритет. Роки не помилували його. Обличчя, колись красиве, тепер стало схожим на морду хижої рептилії, кучері поріділи і висіклись, великі залисини зробили чоло потворним. А очі… Очі його темні й злостиві, хоча рот і посміхається, та в очах посмішки немає. Гадаю, ці очі такими були завжди — два оптичних приціли.
— Можу запропонувати напої на будь-який смак.
— Ні. Що ви хочете?
Він дивиться на мене трохи здивовано, наче заговорила одна із засушених голів, що висять на стінах.
— Навіть не питаєте, хто я такий? Навіть не обурюєтесь, що вас притягли сюди силою?
— А є сенс?
— Звичайно, ні, але… Що ж, так навіть краще. Люблю говорити конкретно. І мені подобається, коли співбесідник мене розуміє. Двічі я не повторюю.
— Коротше.
Я буду виводити тебе з терпіння, старий кретин. Я розумію, що це все одно, що дратувати кобру, та я ризикну. Ти всього-навсього злочинець, хай успішний і авторитетний, та злочинець. Це означає, що твоїх сил не вистачає ні на що добре. Це означає, що я сильніша. Ти просто злочинець, що випадково уникнув тюрми, але ж це можна виправити. Тільки смерть не можна виправити. І минуле. Але смерть і минуле — це майже одне й те саме.
Їдка усмішка зазміїлась на його тонких губах. Він вдивляється в моє обличчя, наче хоче знайти якусь відповідь на невисловлене питання, та на мені візерунків нема, чого витріщився? Давай, старий, потанцюємо — рокен-ролл.
— Ти непоштива до старших.
— Мій дід мені теж це казав.
— І що?
— Нічого. Помер з горя, сердега.
— Он як… Я не помру.
— Помреш. І скоро, бо ти старий. Надто старий, як на мій погляд. Ось, глянь, що в мене є.
Я кидаю йому на коліна фотографію, де він удвох із Оксаною. Він бере її до рук, пальці йому починають тремтіти.
— Де ти це взяла? — голос його хрипкий і надтріснутий.
— Сорока на хвості принесла, пане адвокат.
Його очі наливаються люттю, та він — капо, йому не можна лютувати. Він відкидається на спинку крісла і гамує гнів. Давай, старий, впорайся із собою — на нас сил не стане. Чорт, я таки люблю доводити людей до сказу.
— Любиш гратися з вогнем?
— Я — ні, а ось цей камін у плані пожеж дуже небезпечний. Що тобі від нас треба?
Він дивиться на знімок, не відриваючись. Може, йому шкода, що він такий старий? Життя минуло, і що з нього? Може, йому теж гірко старіти, бо є ще багато місць, де можна було б поживитися? Ніколи не розуміла жмикрутів. Всіх грошей не збереш, а з собою нічого не візьмеш. Хіба що до труни багажник причепити, та сенсу нема.
— Власне, я хотів вам обом дещо запропонувати. А саме: грошей і нові імена. Ви б могли виїхати і жити в будь-якій іншій країні, жити безбідно… Так, я хотів би це владнати.
