Подвійне дно - Алла Сєрова

— Я знала, що ти сюди прийдеш.

Танька стала ще товща, вдягнена в жахливу китайську куртку.

— Так.

— Привіт, балерино. Не загордилась?

— Чого б то?

— А чому ні? — Танька вмощується поряд. — Бачиш, пам’ятники зробила. Ти це добре придумала — прислати малого Павлові Семеновичу. Тільки ти могла отаке встругнути! Ну, нічого, доведемо до розуму. То ти Рудого шукаєш?

— Так. Уявляєш, узяв і покинув мене.

— Гордий. Не схотів, щоб думали, що заради грошей…

— Не гордий, а дурний. Хто б подумав?

— Та так вже воно ведеться…

— І ти туди ж. Чорт, ну де ще його шукати? Заліг на дно — і анічичирк!

— А тобі що до нього?

— Не твоя справа.

— Впізнаю тебе. Добре, балерино, ходімо обідати, Старий чекає.

Я не хочу обідати. Я нічого не хочу. Од того часу, як зник Рудий, мені нічого не хочеться. Як він міг так зі мною вчинити? Хіба він не знав, що я не можу без нього обходитись? А він без мене, по всьому видать, запросто.

— Я поїду, Павле Семеновичу.

— Вже?

— Так. Мабуть, приїхала я даремно.

— Я завжди радий тобі, Лізо. Але поглянь — ніч надворі. Куди ти проти ночі? Залишся, а вранці поїдеш.

— Гаразд.

Яка різниця, ранок чи вечір? Мені все байдуже, навіть зима не дратує мене. Мені просто все одно.

— Лягай спати, дитино. — Старий гасить світло. — Поглянь, Василько вже спить — і ти лягай. Ранок покаже, як далі жити.

— Добраніч, тату.

Якось воно вирвалось у мене, оте «тату». Його стареча долоня гладить моє волосся — як колись, давно, коли всі ще були живі, коли все було добре. Не так, як тепер.

Ранок сірий і нецікавий, я роззираюсь довкола — кімната знайома до останньої тріщинки на стелі. Я вдома, я почуваюся тут удома, та тягар десь усередині не зменшився. Я їхала сюди за порятунком, з останньою надією — і все марно. Рудий ніколи не повернеться до мене. Я знаю. Я знала це од тої самої хвилини, коли завважила, що він пішов.

Цікаво, хто то гримотить надворі? Чи то Танька вирішила повправлятись із сокирою? Для її фігури це вже не порятунок.

— Вставай снідати, балерино.

Ну, от, про вовка промовка. Я сповзаю з ліжка і йду вмиватися. Вода холодна, але мені все одно. Холодна, так холодна.

— Піди надвір, принеси з повітки молоко. — Танька нестерпна, там же холодно. — Та швидше, час уже снідати, а мені ніяк відійти від плити.

Добре, розкомандувалась. Піду, чого там. Власне, Танька порядкує тут, як удома. Вона теж тут вдома. І не тільки вона.

Надворі сірий ранок осів на плечі дерев. Все-таки я не люблю зиму. Вона дратує мене. Як довго тягнеться час.

— Привіт, Лізо.

Він стоїть біля ганку і дивиться на мене знизу. Його світло-каштанові кучері намокли від туману і вклались дрібними кучерями, а очі дивляться якось по-новому, уважно і сумовито.

— То ти таки з’явився, — лють переповнює мене, я відчуваю, що зараз вибухну і зітру з лиця землі цього рудого негідника. — Ти вирішив помучити мене? Як ти міг? Як ти міг залишити мене, коли я… коли мені… так тебе не вистачало?!

Я зіскакую зі сходів і відважую йому дзвінкого ляпаса. Хай тепер як сам собі хоче. Він навмисне мучив мене, він знав, що мені буде незатишно і сумно, і всі вони знали, і тільки зловтішалися! Ні хвилини більше не лишуся тут!

— Лізо, будь ласка, дай мені сказати…

— Що ти хочеш сказати? Я знаю, що ти скажеш: гордість там, право… Я все знаю. Ти просто негідник, ти ніколи не кохав мене, якщо зробив так! Ти…

Він стискає мене в обіймах, і я тільки чую, як шалено б’ється його серце. Чи то моє? У нас на двох було одне, завжди. І одне життя. І тепер… я не знаю, як йому це сказати.

— Нічого не кажи. Лізо, я більше не можу — без тебе.

— Ти просто негідник.

— Так. Я кохаю тебе.

— Я ніколи тобі не пробачу!

— Я кохаю тебе.

Мабуть, це я й хотіла почути, хоч багато років мене дратував навіть натяк на ці слова. Ні. Я хотіла це почути — отак. І я хотіла бути впевнена, що це правда. Зараз я впевнена. Але що мені сказати? Я не знаю. Я просто нікуди більше не відпущу його.

— Лізо, ти мовчиш?

— Так. Ти ж знаєш, що я скажу тобі.

— То скажи.

— Добре. Я теж кохаю тебе.

Ми поїдемо з тобою на острів і почекаємо, доки мине зима. А потім повернемось сюди і поцементуємо доріжки на дачі. Ми багато чого зробимо — вдвох. Який сонячний сьогодні ранок, хто б міг подумати!

Лютий 2002,

Запоріжжя