Подвійне дно - Алла Сєрова
До кімнати заходять двоє: суцільні мускули і невеличкі голівки, хлопці дуже схожі один на одного.
— У підвал обох.
Ми встаємо і йдемо з кімнати. Власне, він все одно б нас обдурив. Так чи інакше, нас уб’ють, та мене не влаштовує смерть з-за рогу. Це несправедливо. Якщо помирати, то принаймні дивлячись білій дамі в очі.
— Заходьте сюди.
Ми щойно спустились до підвалу. Що ж, нема чого нарікати, так воно й мало бути. От тільки старий тепер сидить і клює собі печінку. Я впевнена, що так воно і є. Давні фотографії вміють повернути пам’ять. Може, десь там у нього лишилась совість — під нашаруваннями злості і підлоти? Навряд. Інколи буває, що люди народжуються такими, з дефектом. Старий знав про це, тому деяких вихованців одразу списував у брак. Як чортом вродиться, то з рогами й помре — Таньчині слова.
Підвал у будинку просторий, тут сухо і тепло. Мабуть, від того, що працює система опалення.
— Сидіть тут.
Схоже, більше двох слів хлопці говорити не вміють. Мозок їм видали при народженні надто малофункціональний, він подає заслабкі імпульси — коли треба щось сказати чи про щось подумати. Такі красені просто природжені копачі. Даєш йому до рук лопату, визначаєш завдання — і він копатиме, і прокопає наскрізь земну кулю, навіть не цікавлячись, навіщо те потрібно. Просто і без зайвих інтелектуальних судом. До речі, кати з таких теж неперевершені, бо позбавлені уяви. Мабуть, Йому навіщось були потрібні такі створіння, та мені завжди було цікаво: а навіщо? Власне, то не мого розуму справа, Йому має бути видніше.
Залізні двері з гуркотом зачиняються. Ми потрапили в невелике приміщення, доволі темне, бо світло проникає сюди через отвір для вентиляції. Я обережно рухаюсь уздовж стіни, намацуючи дорогу. Стіна якась шорстка і неприємна, підлога цементна, але ж темно! Бракувало тільки впасти і скалічитись.
— Лізо, ти де?
— Тут. Іди сюди, Вадику, я знайшла щось, схоже на тапчан.
Він намацує в темряві мою руку, потім вмощується поряд зі мною на жорстких дошках. Він мовчить, може, сердиться? Але старий брехав нам, ми все одно приречені. Навіть якби нам дали грошей і нову біографію, прожили б ми недовго. Мабуть, ще менше, ніж із власними іменами.
— Я завжди дивувався твоєму вмінню зачепити людину за живе. Змовчати йому ти не могла, я розумію.
— А сенс?
— Так. Нас все одно вбили б, не зараз, так потім. А поки ми навіщось їм потрібні.
— Цікаво знати, навіщо. Темно тут, як у негра за пазухою. Якби ти мене послухав тоді і повернувся додому, то не вляпався б у таку халепу.
— Не мели дурниць. Мені не потрібне життя, якщо воно без тебе. Ми завжди були разом, от і помиратимемо разом.
— Хто говорить про смерть?
Він притискає мене до себе, наче хоче захистити від біди, що нависла над нами. Любий мій Рудий, яка я була дурна — всі оці роки! А тепер, далебі, вже пізно щось виправляти. Та ні, це дурня. Ми не повинні здаватися. Вихід має бути, навіть якщо ми його не бачимо.
Я чую, як б’ється серце Рудого. Так, ми завжди були разом. І я не дозволю якимсь дегенератам вбити нас просто так, бо їм так, бач, зручніше житиметься. Ні, панове, чогось ви не врахували, і я зрозумію, чого. В мене попереду вся ніч. Та мені здається…
— Вадику, ми тут не самі.
— Ні, Лізо, що ти кажеш?
— Кажу тобі, тут хтось є.
— Може, щури?
Може, й щури, хтозна. Сумку в мене чомусь не відібрали, тільки попорпались в смітті — і все. Що ж, тим краще. Я висипаю сміття із сумки на підлогу, а ось — сірники, що я їх прихопила в якомусь барі, там спеціально давали, разом з попільничкою. Я автоматично поклала їх у сумку. І от тепер вони мені придадуться.
Я чиркаю сірник і запалюю якусь рекламку. Тьмяне світло мого імпровізованого смолоскипа вихоплює з темряви невелике приміщення, без вікон. Біля протилежної стіни стоїть такий самий тапчан, на якому хтось лежить. Я була впевнена… чорт, папірець догорів і обпік мені пальці.
— Ти бачив?!
— Так. Обережно, люба, я сам.
— Ще б чого! Я що, другий гатунок?
Ми запалюємо черговий папірець і йдемо до нашого сусіди. Навряд це хтось із обслуги приліг відпочити. Але чому він мовчить? Невже не чує нас? А може, він мертвий? Я не боюсь мерців, та провести ніч у такому товаристві не хочеться.
— Лізо, чи це не…
— Так. Боже мій, ти тільки поглянь на нього!
На тапчані нерухомо лежить те, що лишилося від Олеся Огієнка. З першого погляду ми розуміємо, що за Олеся хтось добряче взявся.
— Лізо, присвіти мені.
Я підпалюю один з носовичків, намотавши його на косметичний олівець. Рудий схиляється над тілом. Його пальці звично обмацують пораненого. Як на мене, Олесь — уже труп. Та нараз він стогне і відкриває очі. Якщо точно, то тепер у нього тільки одне око, праве. На місці лівого — кривава діра. Мені так шкода його, бо зовсім недавно він цілував мене і шепотів щось ніжне, може, й нещиро, але нам було тоді добре разом. Хоч це й нічого не значило ні для нього, ні для мене, та все одно.
— Олесю!
Він дивиться на мене безтямно, раптом на його побитому обличчі з’являється слабкий вираз впізнавання.
— Олесю, скажи щось! Як же це?..
— Лізо, в нього шок. Численні переломи, одне ребро, схоже, проткнуло легені. Око не підлягає відновленню, і лежить він отак уже добу, не менше.
— Олесю, що тобі?
Він з благанням дивиться на мене і ворушить губами. Я схиляюсь до нього. Він щось шепоче, та я не знаю, що саме. Якісь цифри? Мені годі їх запам’ятати. Я записую їх олівцем на руці. Наче табірний номер.
— Полковник Слісаренко… Подзвоніть і допомога… прийде…
— Олесю, ти протримайся, я зараз щось придумаю!
— Я… не брехав тобі… тоді… Лізо…
— Хто тебе так, любий?! — що я питаю, все ж і так ясно.
— То Гриб… він з Анною…
Він знову заплющує око, знепритомнівши. Мені здається,
