Клуб зразкових чоловіків - Олександр Медведєв

Купа документів. Чотири відеокасети, на одній із них одкровення свідка. Близько двох тисяч доларів, купюрами по п’ятдесят, перетягнені гумкою. Конверт із фотографіями, які жінка вже бачила, — вона і чоловік у «Італійському грилі». Конверт і відеокасету необхідно знищити якнайскоріше. А от папку, на якій червоним маркером виведено «Аршкришер-Симиреску», слід берегти, як зіницю ока.

— Нержин просто геній, — тихо сказала жінка, коли ознайомилася з умістом папки.

— Що за Нержин? — насупився Руслан.

— Та є там один історик. Уяви собі, він ще в суботу зробив припущення стосовно того, що лежить у цій папці, причому вгадав.

— Історик? — перепитав Руслан з легким подивом. — Ну якщо історик, тоді нехай буде хоч тричі генієм. Мене це зовсім не колише.

— Мене теж, — зізналася жінка.

Вони поставили «Волгу» в занедбаному парку — тут авто навряд чи хтось знайде. Жінка кинула прощальний погляд на свою улюбленицю і, узявши під руку Руслана, рішуче попрямувала до шосе. Зараз вони піймають таксі та поїдуть на холостяцьку квартиру Руслана. Або відразу по ізраїльські візи. Це вже вирішить Руслан.

— Можемо і по візи, відгукнувся він.

Раптом жінка заціпеніла. Руслан теж зупинився. Що сталося? Візи, паспорти…

— Послухай, любий, здається, я дещо забула…

Вони зустрілися рівно о дванадцятій. Іра пропонувала раніше, але Нержин звик по неділях провідувати дружину та дочку.

Нержин дуже боявся спізнитися, тому прийшов на побачення за п’ятнадцять хвилин до призначеного часу.

Коли Іра нарешті з’явилася з просвіту між будинками, його серце прискорено забилося. Вона наближалася неквапливо, поважно, помахуючи маленькою чорною сумочкою. Нержин бачив, як двоє хлопців обернулися та із замилуванням подивилися їй услід.

— Ти чарівна, — він поцілував їй руку та підніс три величезні білі лілії.

— Страшенно скучила за тобою, Сергійку, — Іра ніжно торкнулася губами його щоки.

Нержин розцвів.

— Я теж. Дуже радий тебе бачити, дуже. Прошу, — він галантно відчинив дверцята машини.

— Спасибі, — кивнула вона і граційно опустилася на переднє сидіння.

Агротехнолог фірми «Золотий корінь», Іван Балтин був наполовину українець, наполовину тувинець. Невисокий, рухливий, він знав Алтай, як свої п’ять пальців.

— Геологи? На наших плантаціях? — перепитав Іван, хитро примружившись. — Геологів не бачив. А от від ботаніків продиху немає. Наш сторож, Сидір Макарович, перед самим моїм від’їздом двох таких із бердана полохнув, а то зовсім життя від них не стало.

— Ботаніків? З бердана? — недовірливо перепитав Нержин, відчуваючи підступ.

— Аякже. Що не мужик — так ботанік. Не знаю, чого, але все місцеве населення впевнене, що ми вирощуємо якісь особливі наркотики. От і лазять, недоумки. Я чув, навіть бадилля женьшеню курити пробують.

Іван розреготався. Стриматися було неможливо — Іра і Нержин розсміялися разом з ним.

У цей час увійшла Іванова дружина Таїсія з тацею, на якій стояло вісім чашок з ароматним чаєм.

— Ваню, годі людям голову морочити, — сказала вона лагідно.

— Та хто морочить? — здивувався Іван. — Це ж чистої води правда. А якщо серйозно, то прямо на нашій центральній плантації, справді, стоїть полишена геологічна база. І навколо неї, приблизно в радіусі трьох кілометрів, більше двадцяти шпар, закритих залізобетонними заглушками.

Тепер Нержин не сумнівався, що Черемха говорив правду.

— А коли серйозно, — продовжував Іван, умить спохмурнівши, — то Аркадій Всеволодович мені голову зніме, якщо я ще хоч слово вам про це скажу… Так що даруйте…

Розмова стихла. І хоча Нержин та Іра просиділи в гостинної сім’ї Балтинів ще двадцять хвилин, нічого певного вони більше не почули. Пили чай, вимушено сміялися, Іван розповідав про різну алтайську звірину, але до теми геології більше не повертався.

«Здається, справа серйозна», — шепнула Нержину Іра вже в передпокої. Але не устигли вони попрощатися, як задзвонив телефон.

— Вас питає Маргарита Литовцева! Говорить, дуже терміново! — сказала Таїсія Балтин.

— Сергію? Дуже добре, що я вас розшукала. Шацький спрацював дуже оперативно. Півгодини тому я одержала електронну пошту з Ізраїлю. Тепер у нас у руках фотографії обох Аршкришерів, батька і сина. Приїжджайте скоріше.

Через годину вони ввійшли до робочого кабінету Маргарити. Тут Нержину ще бувати не доводилося. Його увагу привернули два комп’ютери, принтер, факс і невеликий настільний ксерокс. По всій кімнаті лежали журнали і книжки, під столом навколо переповненого сміттєвого кошика нагромадилася купа зім’ятих аркушів, на великому столі біля вікна були звалені впереміш кольорові вирізки, канцелярський дріб’язок, якісь документи з ошатними червоними і зеленими печатками, а над усім цим хаосом гордо височіла почата пляшка текіли.

— Для початку два слова про результати спілкування з моїм колишнім чоловіком, — сказала Маргарита.

— Так, звичайно, це дуже цікаво, — чемно погодився Нержин.

— Виявилося, що Аркадій місяць тому склав заповіт на користь своєї нової дружини. Після його смерті контрольний пакет акцій «Золотого кореня» переходить у володіння Марини.

Маргарита замовкла. Зрозумівши, що більше вона нічого додати не хоче, Нержин посміхнувся:

— От уже, справді, «два слова»! А які з цього висновки? Адже головне