Клуб зразкових чоловіків - Олександр Медведєв

— І що тут написано?

— Тут написано: засідання клубу «Гомеопат», 21–00. Вісімнадцять персон. Замовник — Гурарія Альберт Якович. Вони в нас засідають раз на місяць. Я вже звик. До речі, цей Альберт Якович — премила людина. Вилікував виразку шлунка моїй дружині за вісім сеансів.

Туполєв зажурено оглянув записи про інші гулянки, призначені на день смерті Максима Гуняковського. Жодного весільного бенкету.

— Ну, а що в нас на двадцяте червня, п’ятницю? Які-небудь весілля є?

Директор послужливо перегорнув чотири сторінки і провів пальцем по аркуші від гори до низу.

— Є. 15–00, замовник — Раїса Миколаївна Мишак. Сорок чотири персони. Я це весілля теж пам’ятаю. Смажили кефаль під майонезом весь ранок. Узагалі, це не наша страва, тобто не італійської кухні. Але ця Раїса уперлася — бажаємо, щоб гості їли кефаль під майонезом і край! До речі! — раптом вигукнув Ногін.

Він відкинувся на спинку крісла й уп’явся в стіну, немовби намагаючись щось пригадати.

— Ви щось хотіли сказати? — запитав Туполєв, коли відчув, що пауза затягується.

— Так… Це те весілля, що було в п’ятницю… Так! Точно! У суботу про це саме весілля мене запитував один мужик. Цікавився, чий фотограф обслуговував гулянку — від нашого закладу чи від рагсу. Я йому відповів, що взагалі-то в нас є свій штатний фотограф, але це був не той випадок.

— А далі?

— А далі він запитав, чи немає випадково в мене адреси молодят. Щось говорив про те, що він хоче запропонувати нареченій роботу у своєму рекламному агентстві…

— І ви дали йому адресу?

— Дав… Чого ж не дати? Він так просив! Виглядав він пристойно, приїхав на такому чудовому «Форді». Як зараз пам’ятаю — відкрив цю саму книгу, знайшов телефон Раїси Миколаївни. І все.

Не встиг Ногін закінчити свою тираду, як перед ним уже лежала фотографія Юрія Роговцева. Радій Сергійович азартно садонув кулаком по столу:

— Добре працюєте! Це він!

Іван Іванович справляв враження впевненого і досвідченого водія. Майже не дивлячись уперед, він увесь час позирав у дзеркало заднього огляду. Жінка мовчала. Кілька разів вона оберталася в надії розгледіти свою білу «Волгу», за кермом якої сидів Руслан. Та марно.

— А ви кепсько виглядаєте, любонько, — сказав Іван Іванович з погано приховуваним глузуванням. — Під очима кола, бліденька. Погано спали… Але розумію, розумію… З таким нервовим навантаженням… А славно ви це придумали з Риковим! Кажуть, помирає у страшних муках!

Вони повільно під’їжджали до перехрестя. Машини обабіч повзли з черепашачою швидкістю. Назрівала пробка.

Жінка не знайшла, що відповісти. Вона була занурена у свої думки. Не бачачи своєї машини, не знаючи про те, що Руслан поруч, вона не могла зважитися на те, заради чого сіла в цей «Мерседес».

— А що ж Руслан вас так підвів? — продовжував пащекувати Іван Іванович. Його настрій дедалі поліпшувався. Він усе більше ставав схожий на самого себе — підступного, нахабного, невблаганного. — От так спиш із чоловіком, а він тобі потім підкладає свиню… Це ж просто негарно — не віддати жінці гроші, які вона чесно заробила… От які вони, ці чоловіки. Попередній виявився голубим, цей — ошуканцем… Як же ви його раніше не розкусили? Хоча з Русланом, треба визнати, я сам зробив промах…

Жінка зціпила зуби. Аж тут знайомий плавний обрис капота рідної машини з’явився в другому ряду. Біла «Волга». Її бойова подруга. Її улюблениця.

Далекий світлофор показав червоне. Вони знову не встигли.

У неї лишалося три хвилини.

Вона повільно опустила руку в кишеню свого твідового піджака і витягла браунінг. Ствол пістолета метнувся до правого боку Івана Івановича. Гримнули три постріли.

Для того вона й одяглася в усе чорне, щоб бризки крові, які потраплять на штани чи піджак, були якнайменш помітними. Жінка натиснула кнопку «аварійки» — це щоб виправдати зупинку прямо на перехресті. Навряд чи хтось зголоситься допомогти раніше, ніж через десять-п’ятнадцять хвилин.

Потім жінка з відразою кинула пістолет на підлогу, під сидіння водія. Обернулася і взяла саквояж. Таки важкий. Вона вийшла з авто, спокійно захлопнула дверцята і без поспіху, але швидко пішла між машин до своєї «Волги».

Туполєв роззирався у передпокої крихітної однокімнатної квартирки Мишаків.

Раїса Миколаївна виявилася п’ятдесятилітньою матроною із громовим голосом. Її тихий чоловік, котрий відрекомендувався «просто Жорою», справив на Туполєва враження типового підкаблучника.

Господиня не без задоволення прийняла пропозицію розповісти про весілля своєї небоги Лялі. Туполєва дещо здивувало, що бенкет замовляла тітка, а не батьки молодят.

— Лялюсик мені, як дочка. Мама в неї геть безрука, хоч і гарна жінка. Нічого організувати толком не може. А як чоловік помер, так узагалі хворіє увесь час. А Вітасик сам із Кривого Рогу. Батьки його теж нічого не тямлять у тому, де і як усе справити. Ну не могла ж я допустити, щоб у моєї Лялечки було, як у сироти. От і довелося все організовувати самій. А ці поганці в «Грилі» заламали таку суму… І готують вони там абияк… Я сама