Подвійне дно - Алла Сєрова

— Лізо, що ти робиш?

— Надсилаю Старому подарунок. Ти хіба не бачив, як він нудиться в тій своїй хаті?

— Маєш рацію. Давай, Малий, їдь, бо лишишся тут — і отой дядько про тебе згадає.

Він хутко зникає в набіглому натовпі, а я дивлюсь на чоловіка, що зникає за рогом. Він завважив нас із Рудим чи ні? Я не знаю, але онде працівник із «Мак-Дональдзу» показує на нас пальцем хлопчині в міліцейській формі.

— Тікаємо звідси, Рудий.

— Онде він, дворами побіг.

Ми пірнаємо в натовп. У людині постійно живе бажання спостерігати якісь екстремальні ситуації — чужу сварку, весілля чи похорон, тільки чужий, звичайно. Подивитись на чиєсь лихо — збоченське прагнення. Якось нам на курсі з психіатрії це пояснювали, та я не запам’ятала.

Наш об’єкт утікає дворами, та мені байдуже. Зараз осінь, холодно і вітряно, я заплуталась у своєму житті, і Стась лежить в реанімації, отож я роздратована, як змія, якій наступили на хвіст. Ми з Рудим біжимо, як оглашенні, і відстань між нами і чоловіком у синій куртці скорочується. Мабуть, він палить і п’є горілку, а ми — ні, ми ведемо здоровий спосіб життя. Вірніше, вели, доки якісь покидьки не вирішили перетворити моє життя на пекло. І через що? Через гроші, не інакше. Жодні гроші не повернуть до життя Олеся Огієнка. Жодні гроші не допоможуть зараз Стасеві.

Наш об’єкт завертає за ріг. Ми прожогом кидаємось за ним — і бачимо, як віддаляється машина. Якась світла, біла, чи що… Та я б не посвідчила це під присягою.

— Що тепер?

— Нічого, заспокойся. Поїдемо до того будинку, що нам показував Огієнко, там же наша машина.

— Як ми туди увійдемо, Вадику?!

— Я кажу тобі, заспокойся. Я ненароком запам’ятав код замка і сигналізації. Олесь, бідолаха, так із шкіри пнувся перед тобою, так розпускав хвоста, що на мене уваги не звертав, а я тихенько підгледів і записав.

— Навіщо?

— Так, про всяк випадок.

У цьому весь Рудий. Коли ми збираємось на вилазку пішки, він натоптує рюкзак під саму зав’язку. І тоді, дивлячись, як він пре цю вагу, в мене зникає задоволення від прогулянки. Два роки тому ми купили халупу в приміському селі. І якщо ми їдемо туди машиною на вихідні, багажник неможливо закрити. Рудий враховує навіть можливість землетрусу і тривалого перебування на безлюдному острові. І тепер це, нарешті, стало нам у пригоді. Підозрюю, що після цього випадку я вже не отримуватиму задоволення, насміхаючись над перестрахувальницькими нахилами Рудого, бо він постійно буде нагадувати оцей випадок. Власне, замок може й не відкритись…

— Ну от, бачиш? Заходимо.

У будинку панує тиша, наша зелена «сімка» спокійнісінько стоїть собі в гаражі. Ми так і не купили нічого з одягу, шкода. Ось Олесів комп’ютер, та навряд чи я добуду з нього щось корисне, хакер з мене ніякий. Я трохи побоююсь цієї розумної машини. Може, Рудий щось зробить. От Огієнко вмів спілкуватись із штучним інтелектом. Огієнко… Не знаю, кого нам більше жаль, чи тих, кого ми любили, чи тих, до кого тільки примірялись? Мені шкода Огієнка. Він був нахаба, негідник і сексуальний маньяк, він брехав, як по писаному, він був темною особою, та мені шкода його. По-справжньому шкода, так, наче втратила хорошого друга, а їх у мене небагато — друзів. Може, Огієнко став би одним із них. Хоч його постійні домагання діяли мені на нерви, та мені шкода його.

— Лізо, не треба так. Мені теж шкода його, та нічого не вдієш.

— Вадику, я ж не плачу…

— Лягай спати, Лізо. Заночуємо тут, бо куди ще подамося проти ночі?

Цікаво, де я спатиму завтра. А в цьому будинку є спальня, в якій великий диван, а у шафі — постільна білизна. Гадаю, Олесь не мав би нічого проти того, щоб я влаштувалась на цьому дивані. Власне, наскільки я розуміла його погляди, він залюбки влаштувався б отут, біля мене. Шкода, що в нас нічого не вийшло. Це б могло бути цікавим.

— Вадику, а ти де ляжеш?

— Я поки що посиджу за комп’ютером, може, щось знайду. Схочу спати, ляжу просто в кабінеті, на кушетку. Лягай спати, Лізо, ти бліда, як смерть.

На кушетку, то й на кушетку. Мені повинно бути байдуже. Власне, мені не те, що байдуже, а просто зараз я нездатна думати про різні тонкощі. А Рудому до цього не звикати, тож ніяких образ. Інколи я думаю, як би нам було разом, але я не хочу втратити Рудого, тому намагаюсь думати про це якомога рідше. І ніяких фантазій. Може, коли все оце скінчиться, я щось зроблю в напрямку наших подальших стосунків, доки ситуація не вийшла з-під контролю, а поки що і так буде.

17

Мені сниться Стась. Ми щойно вступили до інституту, Рудий чергує в морзі, а ми вдвох. І Стась цілує, так цілує мене, його тіло горить, мов у вогні, і я відповідаю на його цілунки, мені так добре, я не хочу, щоб це скінчилось. Стась знову поряд, він знову мій.

— Ще, любий, тільки не йди…

Він так близько, його руки так знайомо пестять мене, я не хочу, щоб цей сон скінчився, бо тоді я згадаю, що ми із Стасем давно чужі, що я більше не люблю його, що він зламав мене. Я зараз не хочу про це думати, хай він побуде отут, поруч, і я знову кохатиму його, як раніше. Бо тоді я була така щаслива, а потім — вже ніколи. Хай цей сон ще не зникне…

— Я так люблю тебе, Лізо…

Він казав мені це колись давно, та яка різниця? Прийде ранок — і все зникне, і я теж зникну. Лишиться порожня оболонка, припала пилом. Після Стася чоловіками просто користувалась, а покохати… Мені хотілося цього, та я не могла. А він такий… Ні, боже мій, що це?!

Це ніякий не сон. Я відчуваю поряд чоловіка, спинити якого не можу. І я зовсім, зовсім не знаю, хто б це міг бути. Але це не Вадим. Місяць світить у вікно, моє тіло горить, та я не маю ані найменшого уявлення, хто мій мимовільний коханець, хоча це здається мені зараз несуттєвим, бо…

— Лізо, я кохаю тебе, Лізо…

У мене так давно нікого не було, та й не в цьому справа, просто відчути себе бажаною, так, як тоді, давно. Стасю, що ти зробив зі мною?