Подвійне дно - Алла Сєрова

— Можливо. Одного не розумію: до чого в цій історії Климковські і Корбут?

— На жаль, цього я поки що не знаю. Але хтось чудово знав, що рано чи пізно, а ви зв’яжетесь з Корбутом. От і влаштували пастку.

То є щось, чого ти не знаєш? Ти багато чого ще не знаєш, красунчику. Наприклад, ти не знаєш про негатив, про знімки і метрику, про газетну вирізку…

«Треба вивчити життя і смерть Клауса Вернера» — це Корбут так казав. І ота газетна вирізка, що я знайшла в схованці… Я не вірю в такі збіги обставин. Анна Вернер і Люба Климковська схожі, як близнюки. Корбут щось таки знайшов, от тільки що? Старий викопав щось таке, що могло б стати ключем до істини. Але замка поки що не видно.

— Я хотіла б проглянути всі матеріали, які є на Клауса. У вас же щось є, Олесю?

— Так. Але там немає нічого цікавого.

— Все одно. Я маю їх побачити.

— Добре, їдьмо.

Ми сідаємо в нашу «сімку» і їдемо туманними вулицями. Всі порядні люди зараз на роботі, і тільки ми товчемося, як Марко в пеклі, не знаючи, що робити. І хтозна, що там ще надумав Андерс. Дивно, як я не відчула його ворожості? Чи він добрий актор, чи й справді між нами проскочила якась іскра? Я тоді не схотіла цього знати. Та й зараз, власне, не хочу. А коли все скінчиться, я заведу собі кота. Це буде руда пухнаста істота з милим писочком і смарагдовими чи бурштиновими очима. Він буде спати в моєму ліжку, красти зі столу різний їстівний дріб’язок, чекати мене з роботи. Так, завести кота — це набагато розумніше, ніж завести стосунки з чоловіком. Принаймні, коли настане час котячих весіль і він чкурне за якоюсь рябою королевою смітника, я тільки посміхатимусь. А коли він повернеться, схудлий і задоволений, я виведу йому бліх, і ми знову станемо жити, як жили. І ні в кого не лишиться гіркоти в душі. Геніальний план, як на мою думку.

— Куди це ми приїхали?

Будинок непримітний, не дуже презентабельний, стоїть серед таких самих будинків у приватному секторі. Тільки будинки поряд порожні. Мабуть, там бомжі селяться, а то, далебі, небезпечні сусіди. То істоти, що своїм існуванням заперечують тезу про здатність до мислення індивідів з роду homo sapiens. Рудий зі мною б не погодився, хоч мене страшенно дивує його толерантність у цьому питанні. Адже до них у відділення частенько потрапляють такі істоти, до яких без протичумного скафандра страшно під ступитись.

— Заходьте, не бійтесь.

Хто боїться? Ми вміємо подбати про себе, завжди вміли. І не тільки про себе.

— Що це тут у вас?

— Невеличкий інформаційний центр.

— Суцільно підпільний?

— Звичайно. Як ви вже зрозуміли, я не маю стосунку до вашої СБ. Вони просто дозволяють мені працювати на цій території, а чому — вам не треба знати. Та й від них в мене є… таємниці. Наприклад, оцей будинок. Прошу сідати. Зараз я знайду потрібні файли і ми подивимось, що я пропустив у своїх пошуках. Ви ж, Елізо, щось приховали, так? Щось таке, чого ви не хочете мені сказати. Даремно, звичайно, та я можу це зрозуміти.

— Ви надто багато говорите.

— Це для того, щоб зняти напругу.

— То краще випийте валер’янки.

Він якусь мить дивиться на мене, потім знесилено падає в крісло і починає реготати.

— Ніколи ще… не зустрічав… такої дивовижної істоти! Елізо, такий сміх замінить візит до лікаря. Мені подобається ваш стиль.

— Що ви знайшли?

— Будь ласка, сідайте до монітора. Що ви хочете знати?

— Все.

— Клаус-Отто Вернер, народився 18 жовтня 1940 року, в Мюнхені. Батьки… власне, це несуттєво, вони обоє загинули під час бомбардування Берліна в 1945, він виховувався в дитячому будинку, а з 1948 року знайшовся його дядько, Адольф-Марія фон Штромбек, він забрав небожа до себе. Це вам цікаво? Ось, будь ласка, кілька фото. До речі, дядько Клауса, цей самий фон Штромбек, ще той жук! Під час війни він сидів у своєму замку в Тіролі і, начебто, ні в чому не брав участі, та ходили чутки, що саме він є керівником одного з підрозділів військової розвідки. Щоправда, це ніхто не довів, як і його зв’язки із Борманом. По війні фон Штромбек лишився у Східній зоні. Ну, це не цікаво.

— Роздрукуйте мені фотографії.

— Навіщо, заради бога?

— Так мені хочеться. Для родинного альбома.

— Щось ви крутите, Елізо. Ну, гаразд. Давайте далі. Ось, навчався в берлінській академії, наукові роботи… Він подавав надії як вчений. Ось його перебування в Союзі, двічі. Останній раз — п’ятого липня 1973 року.

— Тобто, одразу після мого народження?

— Справді… Я не помітив цього. Але яким чином він це зробив?

— Думаю, десь в архівах є документи…

— Яких ми ніколи не побачимо. Люба моя, хто вам дозволить переглядати ті архіви?

— Добре, давайте далі.

— Ось, одруження. У 1985 році, на громадянці СРСР, Анні Петрівні Вольській. — Що?!

— Не розумію… Що вас вразило?

Я тобі поки що не скажу. Та я все зрозуміла. Таких збігів не буває, та, мабуть, оце — виняток. Тож Анна Вернер носила прізвище Вольська. А її мати…

— Хто батьки Анни?

— Ну, цього тут немає… Це важливо?

— Принципово.

— Тоді починаю пошук. Так… ось, є. Анна Петрівна Польська, 1955 року народження, народилась в Запоріжжі, мати — Оксана Іванівна Польська, батько — невідомий. Задовольняє?

— І Андерс — її син?

— Його вивезли, коли йому було десять років. Анна була матір’ю-одиначкою.

— Як її випустили?

— Вона поїхала з групою туристів перекладачкою разом із сином. У неї тут лишалась мати, та цей факт не спинив Анну Петрівну. Чому це так зацікавило вас, Елізо? Будь ласка, не приховуйте від мене.

Даремна праця — вмовляти мене. Я ще не вирішила, чи можна тобі довіряти. Те, що тобі довіряв Стась, для мене нічого не варте. Стась міг помилятись. А я не можу зараз собі цього дозволити, нізащо. Це може нам з Рудим коштувати життя, і тоді ніякого кота я не заведу. І багато що тоді не зроблю, а в мене є плани. Отож, мовчання — золото.

— Як вони познайомились із Клаусом?

— Він випадково приїхав до Берліна в справах, і в якомусь музеї зіткнувся з Анною. Наскільки я знаю, це було кохання з першого погляду, бо одружились вони вже за