Подвійне дно - Алла Сєрова

— Це вже був 85-й рік.

— Так, але все одно… Що ще вам хочеться знати?

— Багато чого. Наприклад…

— Наприклад, хто так повівся з Андерсом і чому він опинився в тій машині? — Рудому урвався терпець, я бачу. — Як сталось, що він впав під ноги саме Лізі? І де він зараз? І хто підстрелив Стася? І навіщо було примушувати Ірку поновити з нами стосунки? І головне: з якої речі Клаус лишив усе Елізі, а не Андерсу, якого всиновив? У цій справі повно питань, а ми товчемо воду в ступі. У вас є відповіді хоч на кілька з них? Хто ви такий і що вам від нас насправді треба?

— Вадику…

— Помовч, Лізо. Я вже довго спостерігаю за цим типом. Мало того, що він відверто клеїться до тебе, так він ще, здається, підводить нас під дурного хату. Чи я помиляюся?

Молодець, Рудий, все одразу стало на свої місця. Нам уже стільки брехали, то чому ми вирішили, що хтось говорить правду? Тут у кожного свій інтерес. І я хочу знати, хто є хто, інакше немає сенсу продовжувати копати, краще повернутися додому і чекати, доки хтось пустить нам кулю в спину чи підкине черговий труп у шафу, не знаю вже, що їм спаде на думку.

— Я на такій стадії розслідування, що не можу нічого вам більше пояснити. Власне, я тільки дещо збагнув із того, що відбувається. І хочу зрозуміти, хто саме вбив Клауса Вернера. І чому з вами повелися таким чином. І я дізнаюсь, обов’язково. І тоді я вважатиму свою роботу виконаною.

— І як ми про все це дізнаємося?

— Ми спитаємо в декого. Жоден злочин не проходить безслідно. Знаєте, якщо кинути в воду камінь, він потоне, а кола будуть розходитись ще довго. Отак і злочин. Завжди є хтось, хто щось знає, чув, бачив чи здогадується. І хоча в цій справі свідки мруть, як мухи, це ще нічого не означає. Коли ми знайдемо людей, що інсценували викрадення Андерса і його побиття, ото ми знайдемо свідків. І вони все розкажуть, будьте певні.

Маєш рацію, розкажуть. І я вже навіть знаю, з кого почну пошуки. Жовта машина, з вікна якої розстріляли Стася. Я спробую знайти і машину, і її пасажира. Бо я запам’ятала частину номера, це моя улюблена цифра — 44. Ну, скільки може бути жовтих машин з таким номером? Точно, я теж так думаю, небагато.

— Лізо, що ти надумала? — Рудий вловлює мої думки, як телепат. — Ну, давай, колись.

— Мені потрібна база даних нашого непідкупного ДАІ.

— Що шукаємо?

— Жовту «Леганзу», останні дві цифри номера — 44.

Огієнко спритно заклацав кнопками. Цікаво, звідки в нього всі ці дані? Мені здається, про себе він бреше — без сорому казка, а в іншому на нього поки що можна покластись. Якщо я помиляюся, нам з Рудим доведеться несолодко. Це якщо взагалі якось доведеться.

16

Мені іноді здається, що різнокольорові «хрущовки» будував якийсь особливий людиноненависник. І тепер вони стоять обідрані, неохайні і незручні, як Прокрустове ложе. А в них животіють люди, яким нема де з них дітися. Ті, що були багатші, вже давно поміняли ці жахливі квартири на інші, кращі, в кращих районах, а ті, хто лишився, знають: якщо не станеться якогось дива, їм тут і помирати. І дива не стається. І оце чистилище з блочних незатишних будинків продовжує радувати око патологічним садистам з архітектурного управління.

Власною волею я б сюди не прийшла нізащо, та нема куди дітись. Комп’ютер видав нам адресу власника жовтої машини. Вірніше, власниці, бо це жінка. Цікаво, чому вона тут живе, якщо має кошти на машину?

Під’їзд звично смердить сечею, мокрими ганчірками і дешевими стравами домашнього приготування, сходи вузькі, а поштові скриньки шкіряться різнокаліберними замками. Ну, звісно, пошту крадуть. Нічого в цьому немає такого, пошту скрізь крадуть. Добре, хоч скриньки на місці.

— Це тут.

Двері залізні — і це не дивно, з огляду на те, що зазвичай тут двері ставили з фанери, рукою штовхни — і вони випадають разом із одвірком. А господиня квартири № 12 не бажає поповнити список жертв пограбувань. Та якщо вона зараз стане їздити мені по вухах, то поповнить товариство в місцевому морзі. Я вже роздратована, а ще ж — далі буде.

— Що вам треба?

Вона ще молода, розкосі блакитні очі і невеличкий носик, в її обличчі є щось котяче. На невільницькому ринку в Давньому Єгипті я б за неї виручила тонну золота, там такі кралі особливо цінувалися. Уявляю, як тішився б фараон, отримавши таку екзотику!

— Жовта «леганза», номер 178-44, належить вам?

— Так, і що з того?

— Чудово.

Я штовхаю її в квартиру і заходжу. Рудий не встиг мене спинити, а Огієнко тільки витріщається. Нічого, хлопче, це ж я тільки почала. Я роздратована до краю.

— Що ви собі дозволяєте? Я зараз міліцію…

Стіни тут фанерні, тож їй треба якось затулити рота. Але як?

— Припини лементувати. Тебе ніхто не почує.

Вона з жахом дивиться на нас. Що, любонько, не чекала гостей? Та я печінкою чую, ми прийшли туди, куди нам і треба.

— Ти сама водиш машину?

— Так.

— Тоді скажи мені, де ти була позавчора, десь о другій годині.

Вона мертвіє. Я знаю, що вона хоче зараз збрехати, але то намарно, бо я їй цього не дозволю.

— Де твій партнер?

— Який…

Огієнко враз метнувся з квартири. Не знаю, що йому спало на думку… Ну, так і є. Недаремно ця краля горлала. Вона знала, що її почують. І її таки почули, та Огієнко молодець, не проґавив. Він вводить ще одну дівку. Ця вже чорнява, така сама висока і гінка. І так само налякана. Невже Стася розстріляли дві дівки? Я поки що йому цього казати не буду, інакше він не виживе. Він просто не переживе, коли дізнається, що якась жінка захотіла його вбити, а не стрибнути до нього в ліжко. Стась — самозакоханий сучий син. І в цьому є частка й моєї вини.

— Розказуйте, дівчата. — Рудий здивовано дивиться на полонянок. — Хто, коли і навіщо вас найняв?

— Про що ви говорите? — білява киця ніби трохи оговталась з переляку. — Я не розумію, про що ви говорите.

Оце ти даремно. Рудий не здатен вдарити жінку, а я здатна вдарити будь-кого, якщо це не тварина. Тому для першого