Подвійне дно - Алла Сєрова

Він думав, я повірю йому. Він думав, що варто тільки вимовити заклинання: «Я кохаю тебе», як я розтану і дозволю йому крутити своїм життям. Та в мене алергія на слово «кохання», а все, що сказано в хвилини пристрасті, і взагалі треба ділити принаймні на чотири. Самовпевнений самозакоханий осел. Він не знав, що Стась колись давно зробив мені щеплення проти всіляких почуттів і рожевої слини різних ніжностей.

Нарешті липка стрічка, обмотана навколо моїх рук, розпалась. Я відриваю її рештки від зап’ястків і звільняю ноги. Тепер маю щось зробити з Рудим. Тож перерізати на ньому пута — легко, а привести його до тями… не знаю, чи вдасться. Скільки минуло часу? Він випив більше тієї кави. До речі, є там щось перекусити на кухні?

Я йду до дверей. Вони залізні, а на вікнах — грати. Замок кодовий, я не знаю номер коду. Гарненька історія, нічого не скажеш. Навіть якщо ми обоє будемо притомні і розв’язані, як ми звідси вийдемо? А секунди біжать, біжать, таймер безжально відмірює наше життя. Чому він сказав, що бомба у шафі, що у вітальні? Він же бачив, де бомба, то чому сказав так?

Я відкриваю шафу. Якесь шмаття, не нове і синьо-чорне, полиці, на яких сумують порожні скляні банки і пляшки з-під пива. Чому він так сказав, чому? Власне, яка різниця. Сказав — і сказав, він же не знав, що я чую. Чи знав? Чорт, нам не вибратись звідси!

Я з усієї сили б’ю кулаком по стіні шафи — і ледве встигаю відскочити, бо полиці і вішалки від’їхали вбік і на мене глянув чорний отвір. Це що за чортівня, хто б мені сказав? Я роблю крок уперед. Чи є тут світло? Десь на кухні я бачила ліхтарик. Скільки нам лишилось? Яка різниця. Мало. Я маю зараз щось зробити, за себе і за Рудого.

Тьмяне жовтувате світло вихоплює сходи, що ведуть униз. Це якийсь бункер, чи що? Я вловлюю знайомий запах. Це ж яма в гаражі! А просто наді мною мирно відпочиває наша зелена «сімка»! Я підтягуюсь на руках і виповзаю з ями. Двері гаража замкнені зсередини на засув. Я відчиняю їх і мої легені наповнюються свіжим повітрям. Все-таки осінь — непоганий час, я визнаю.

Я пірнаю назад, в яму, злітаю сходами нагору і починаю збиратися. Мої речі, речі Рудого, і плед теж прихоплю, все одно згорить, а річ хороша, нащо пропадати? В багажник вмістилося все. Тепер найважче — перетягти Рудого. Здається, я знаю, чому він ніяк не отямиться. Стрес відбиває в нього апетит. Я їм як скажена, а він не може й дивитися на їжу. Щасливчик. Тому після нічної пригоди він занепав духом і випив каву натщесерце — а я навпаки, добре поснідала. От чому я б’ю хвостом і відносно працездатна, а Рудий лежить колодою. Бідолаха! Ніколи більше не буду засмучувати його і свої походеньки триматиму в таємниці. Чоловіки — дивні створіння, непослідовні. Чомусь вважають, що численні любовні пригоди для чоловіка — ознака його самоцінності і звитяги, а для жінки — ознака її розбещеності. Мені цю логіку годі зрозуміти, та я й не намагаюсь. Просто маю власні правила гри, і це мене влаштовує.

Вибач, друже, та кілька синців і подряпин — це набагато краще, ніж обгорілі молекули, на які розпадеться після вибуху твоє гарне бронзове тіло. Я тягну тебе цими сходами, як умію, маю надію, ти собі нічого не зламаєш. Ось так, гарненько. А тепер давай тікати звідси, доки живі. Стоп! У ванній я забула свою шовкову сорочку. Ще жодного разу я не зібралась так, щоб нічого не забути. Добре, треба ж чимось пожертвувати, то хай сорочка лишається вогненному богові, що скоро сюди завітає. Тепер ще треба якось відкрити ворота, але це вже дрібниці. Я просто збиваю замок ломом.

Зелена «сімка» заводиться одразу, бак майже повний. Я відчуваю себе більш-менш затишно. Схоже, що саме оця машина і дає мені відчуття дому. Пересувного дому. Мабуть, в минулому житті я була циганкою.

— Лізо…

— Я тут, тут. Не переймайся, все добре.

— Пити.

Я кладу йому до рук пляшку з «Миргородською». Його мучить спрага, і це добра ознака. Препарат виводиться з організму і скоро Рудий отямиться. А поки що ми від’їдемо подалі і…

Вибух страшної сили наче штовхнув нашу машину. Водій з мене не дуже добрий, та кермо я втримала. Так, хлопці не жартували і вибухівки не пошкодували. Горіти б нам синім полум’ям, аби не випадковість. Випадковість? Не може бути. Тепер у моїй голові все склалося правильно. Огієнко — чи хто він там насправді — чудово знав, що я отямилась. То розумний сучий син, він навмисно сказав мені про шафу і лишив на підлозі лезо. Він знав, що я зможу подбати про себе, так чи інакше. Але навіщо було влаштовувати таку складну виставу? Тільки для того, щоб оголосити мене мертвою? Але кому з того користь? Я не знаю. І думаю, що дізнаюсь, коли побачу заповіт Клауса Вернера — якщо він існує. Та схоже, що той заповіт таки існує, то чому я не можу поцікавитися, що там написано? Хтось же оголосив останню волю покійного? Хтось же має її виконувати? І тоді мене вже розшукують.

Ми закриті в цій країні, як у підземеллі. З нами не хочуть мати справ у цивілізованому світі, бо ми порушуємо їх спокій. Ми, діти розореної імперії, здичавілі від постійних негараздів і злі, виглядаємо в їхніх очах як нова азіатська навала, що несе з собою злочинність, дикість і повну байдужість до проблем озонових дір і врятування дельфінів. Ми ще не скоро збагнемо, що ніде не потрібні із своїми дикими уявленнями про світ і спілкування. Та тут ми теж не потрібні, і це ми вже збагнули. І летимо до чужих сяючих берегів, мов метелики на світло, та тільки обпаливши крила, розуміємо, що ті вогні сяяли не для нас.

І от тепер через «залізну завісу», що збудували для нас добропорядні європейці, я не можу нічого вдіяти. Мене загнали в глухий кут і виходу немає. Або я його не бачу — але це одне й те саме.

— Лізо, що сталося? — нічого не сталося, нас просто «стерли»,