Смілла та її відчуття снігу - Пітер Хьог

На вулиці посутеніло.

* * *

Навіть узимку, навіть у темряві багатий район Хеллеруп — в іншому вимірі в порівнянні з Копенгагеном. Ми зупинили машину на тихій, спокійній вулиці. Уздовж поребрика і біля високих стін, що оточують вілли, біліє сніг. У садах вічнозелені дерева і кущі виділяються щільними, чорними площинами, немов узлісся чи ділянки на схилі гори на тлі білого снігового покриву.

Тут немає ліхтарів на вулицях. Та все ж нам видно будинок. Біла висока вілла, що стоїть у тому місці, де вулиця, на якій ми зупинилися, виходить до алеї.

Навколо будинку немає паркана чи огорожі. З тротуару можна вийти прямо на лужок. Нагорі, на третьому поверсі, у вікні горить світло. Будинок у доброму стані, нещодавно пофарбований, виглядає дорогим і не впадає в очі.

На деякій відстані від тротуару на лужку — освітлена табличка. На табличці написано: «Геоінформ».

Ми просто хотіли проїхати мимо, щоб глянути на будинок. Але простояли тут майже годину.

Це ніяк не пов’язано з будинком. Ми могли б стояти де завгодно. Скільки завгодно.

Поруч з нами зупиняється поліцейська машина. Вона вже двічі проїздила повз нас. Тепер вони хочуть з’ясувати, навіщо ми тут зупинилися.

Поліцейський, не звертаючи на мене уваги, говорить до механіка:

— Що таке, друже?

Я висовую голову з вікна прямо в патрульну машину.

— Ми живемо в однокімнатній, пане комісар. Знімаємо квартиру в підвалі на Єгерсборґґаде. У нас троє дітей і собака. Але іноді хочеться трохи особистого життя. І краще — безкоштовно. Тому ми їдемо сюди.

— О’кей, фру, — каже він. — Але їдьте до іншого місця зі своїм особистим життям. Це дипломатичний квартал.

Вони від’їжджають. Механік заводить машину і рушає з місця.

Раптом світло в будинку перед нами гасне. Він пригальмовує. Ми повземо у бік алеї з вимкненими фарами. На сходах з’являються три постаті. Дві-з них — лише темні цятки в ночі. Третя поривається вийти на світло. Хутряна шуба, біле обличчя освітлене. Це жінка, яка говорила з Андреасом Ліхтом на похороні Ісайї. Вона робить рух головою, відкидаючи темне волосся в ніч. Тепер, коли я бачу цей рух ще раз, мені зрозуміло, що він виражає не марнославство, а самовпевненість. Відчиняються двері гаража. У потоці світла з’являється машина. Фари освітлюють нас, і вона їде собі. Двері за нею повільно зачиняються.

Ми їдемо слідом за машиною. Не дуже близько до неї, бо алея порожня, але й не дуже далеко.

Якщо їхати Копенгагеном у темряві і дозволити всьому, що вас оточує, вислизнути з фокусу й розпливтися, то проступає новий малюнок, невидимий налаштованому на різкість оку. Місто немов рухоме світляне поле, немов біла і червона павутина, що обплутує сітківку.

Механік веде машину без жодної напруги, майже цілком поринувши в самого себе, неначе він на межі сну. Він не робить різких рухів, немає несподіваних різких гальмувань, прискорення, а лише плавний плин вулицями серед машин. Десь попереду нас широким, низьким силуетом весь час бовваніє машина, що веде нас.

Машини трапляються все рідше і нарешті зовсім пропадають. Ми прямуємо до Кальвебод Брюґґе.

Ми виїжджаємо на набережну дуже повільно, вимкнувши фари. За кілька сотень метрів попереду нас, на самісінькому причалі, гаснуть два червоні габаритні вогні. Механік зупиняється біля темного дощатого паркана.

Тепліше, ніж повітря, море створює серпанок, який поглинає все світло навколо. Видимість близько ста метрів. Протилежний бік гавані зник у пітьмі. Чути протяжний плескіт хвиль об причал.

І раптом — якийсь рух. Не звук, а поступово проступаюча чорна цятка в ночі. Чорна пляма, яка методично рухається від одного автомобіля до іншого. За двадцять п’ять метрів од нас рух припиняється. На тлі світлого рефрижератора стоїть чоловік. Повітря над його фігурою світиться, неначе це світлий капелюх або німб. Чоловік довго стоїть нерухомо. Серпанок стає щільнішим. Коли він розходиться, чоловіка немає.

— Він торкав капоти автомобілів. Щоб перевірити, чи не теплі вони.

Механік шепоче, неначе його голос може бути почутий у ночі.

— Обережний, ч-чорт.

Ми сидимо тихо, і час проходить крізь нас. Незважаючи на те, що ми сидимо в цьому місці, незважаючи на те невідоме, чого ми чекаємо, для мене цей час — немов річка щастя.

За його годинником минуло, мабуть, півгодини.

Ми не чуємо машину. Вона з’являється з туману з вимкнутими фарами і проїжджає повз нас, звук її двигуна схожий на шепіт. Стекла у неї темні.

Ми виходимо з машини і йдемо до причалу. Два великі силуети, які вгадувалися в темряві, це кораблі. Ближчий з них — це вітрильне судно. Трап прибрано, і на борту темно. Біла дощечка нагорі на палубі повідомляє німецькою мовою, що це польське навчальне судно.

Друге судно — це чорний високий корпус. Алюмінієвий трап установлено всередині, але все здається пустинним і занедбаним. Судно називається «Кронос». Воно, напевно, метрів сто двадцять завдовжки.

Ми повертаємося до машини.

— Може, треба було піднятися на борт, — каже механік.

Це мені треба прийняти рішення. На мить я відчуваю спокусу. Потім виникає страх і спогад про палаючий силует «Північного сяйва» на тлі Ісландс Брюґґе. Я хитаю головою. Зараз, саме зараз життя становить для мене особливу цінність.

Ми дзвонимо Ландеру з телефонної будки. Він усе ще в своєму кабінеті.

— А якщо судно називається «Кронос»? — кажу я.

Він відходить від телефону і знову повертається. Минає якийсь час, поки він перегортає сторінки.

— У «Реєстрі суден» Ллойда їх п’ять: танкер для перевезення хімічних речовин, приписаний до Фредерікстада, піщана драга в Оденсі, буксирне судно в Гданську і два, що належать до групи «генеральний вантаж», одне в Піреї, а друге в Панамі.

— Два останніх.

— У грецького водотоннажність тисяча двісті тонн, у другого — чотири тисячі тонн.

Я простягаю механікові кулькову ручку. Він хитає головою.

— З цифрами у мене т-теж проблеми, — шепоче він.

— Є фотографія?

— У Ллойда немає. Але є кілька цифр. Сто двадцять сім метрів завдовжки, побудоване в Гамбурзі п’ятдесят сьомого року. Льодового класу.

— Власники?

Він знову відходить від телефону. Я дивлюся на механіка. Його обличчя в темряві, іноді фари машин висвічують його — біле, стурбоване, чуттєве. І під чуттєвістю щось непохитне.

— У ллойдівському «Морському довіднику» суднова компанія називається «Плеяда», зареєстрована в Панамі. Але прізвище власника з вигляду данське. Якась Катя Клаусен. Ніколи про неї не чув.

— А я чула, — кажу я. — «Кронос» — це те, що ми шукаємо, Ландере.

З

Ми сидимо на ліжку, притулившись