Смілла та її відчуття снігу - Пітер Хьог

Він поправляє капелюха і підходить до письмового столу. Злегка постукує по червоному хресту зі скотча на телефоні.

— Добре придумано, — каже він. — Немає кінця тим нещастям, які ці апарати приносять невинним громадянам. Але було б краще взагалі не відповідати на дзвінки й нікому не давати свого номера телефону. Судно згоріло практично ущент. Але телефон був, очевидно, зроблений з матеріалу, який погано горить. До того ж він лежав на підлозі. У ньому була вбудована пам’ять, у якій запам’ятовується останній набраний номер. Останнім набирався ваш номер. Я припускаю, що вас дуже скоро запросять на розмову.

— Ви ризикнули прийти сюди? — запитую я.

У руці в нього ключ.

— Ми брали ключ у двірника під час попереднього розслідування. Я дозволив собі зробити дублікат. Тому я пройшов через підвал. Я вирішив, що повертатимуся тим самим потайним шляхом.

На коротку мить з ним щось відбувається. Його обличчя освітлюється, неначе за застиглою лавою спалахує щіпка гумору і людяності. Скам’янілий спогад пемзи про той час, коли все було гарячим і рухомим. Саме це світло дозволяє мені поставити питання:

— Хто такий Терк Вид?

Світло гасне, його обличчя стає невиразним, наче душа покинула тіло.

— А такий існує?

Я беру його пальто і допомагаю йому надягнути його. Він трохи нижчий за мене. Я змахую порошинку з його плеча. Він дивиться на мене:

— Мій домашній телефон є в телефонній книзі. Подумайте, чи не подзвонити мені, фрекен Смілло. Але, зробіть ласку, з телефону-автомата.

— Дякую, — кажу я.

Але він уже пішов.

Б’ють куранти церкви Христа Спасителя. Я дивлюся на механіка. Руки у мене за спиною. Кімната повна тим, що приніс і залишив тут Раун: щирістю, гіркотою, натяками, якимсь людським теплом. І чимось іще.

— Він збрехав, — кажу я. — Під кінець він збрехав. Він знає, хто такий Терк Вид.

Ми дивимося одне одному в очі. Я бачу — щось не гаразд.

— Я ненавиджу брехню, — кажу я. — Якщо вже без неї не обійтися, то я готова взяти це на себе.

— Ну й сказала б йому про це. Замість того щоб так відверто торкати його.

Я не вірю своїм вухам, але бачу, що не помилилась. У його очах світяться чисті, непідробні, ідіотські ревнощі.

— Я його не торкала, — кажу я. — Я допомогла йому надягнути пальто. З трьох причин. По-перше, тому що це ласка, яку треба зробити субтильному літньому панові. По-друге, тому що він, очевидно, ризикував своїм становищем і своєю пенсією, прийшовши сюди.

— І по-третє?

— По-третє, — кажу я, — тому що в результаті змогла вкрасти його гаманець.

Я викладаю на стіл, під лампу, туди, де колись стояла Ісайїна сигарна коробка, товстий гаманець з грубої коричневої телячої шкіри.

Механік пильно дивиться на мене.

— Дрібна крадіжка, — кажу я. — У Кримінальному кодексі це кваліфікується як незначний злочин.

Я викладаю вміст на стіл. Кредитні картки, купюри. Пластиковий чохол з білою карткою, на якій під чорними контурами корони вказано, що Раун має право ставити машину на міністерську стоянку для машин на Слотсхольмені. Рахунок з ательє «Браги Андерсен». На 8000 крон. Маленький шматочок сірого шерстяного матеріалу скріпкою прикріплений до паперу. «Чоловіче пальто, твід „льюїс“, видане 27 жовтня 1993 р.». До цієї миті я вважала, що все його пальто — непорозуміння. Партія товарів, куплена в комісійному магазині. Тепер я бачу, що він носить їх не випадково. Зі своєї скромної зарплати чиновника він купує за божевільні гроші жалюгідну ілюзію того, що він на півметра ширший у плечах. Чомусь це примиряє мене з ним.

У гаманці є відділення для дрібних грошей. Я висипаю їх. Серед монет лежить зуб. Механік нахиляється наді мною. Я притуляюся до нього спиною і заплющую очі.

— Молочний зуб, — каже він.

У глибині лежить пачка фотографій. Я розкладаю їх, як карти в пасьянсі. На серванті з червоного дерева стоїть самовар. Поряд із сервантом — книжкова полиця. Серед данських слів, які я ніколи не вважала нічим іншим, як гумовими кийками, щоб оглушувати інших людей, є слово «інтелігентний». Але, мабуть, його можна було б ужити відносно жінки на передньому плані. Сиве волосся, окуляри без оправи, білий вовняний костюм. Їй, мабуть, близько шістдесяти п’яти. На інших фотографіях вона сидить в оточенні дітей. Онуків. Це пояснює походження молочного зуба. Вона колише дитину в колисці, розрізає торт, стоячи біля столу в саду, бере немовля з рук молодої жінки, у якої її підборіддя й худорба Рауна.

Ці фотографії кольорові. Наступна чорно-біла. Вона здається перетриманою.

— Це Ісайїні сліди на снігу, — кажу я.

— Чому вони так виглядають?

— Тому що поліцейські не вміють фотографувати сніг. Якщо використовувати спалах або лампи більш ніж сорок п'ять градусів, усе втрачається у відбитому світлі. Фотографувати треба за допомогою поляризаційних фільтрів і ламп, які розташовані на рівні снігу.

На наступній фотографії жінка на тротуарі. Ця жінка — я, тротуар — перед будинком Ельзи Любінґ. Фотографія змазана, зроблена з вікна машини, частина дверей потрапила в об’єктив.

З механіком їм більше поталанило. Волосся здається дуже коротким, але взагалі схожість є. Фотографія і в профіль, і анфас.

— З армії, — каже він. — Вони знайшли старі фотографії з армійських часів.

Наступна фотографія знову кольорова, вона схожа на зроблену у відпустці серед сонця і зелені.

— Навіщо з-здалися наші фотографії?

Раун нічого не записує, йому не потрібні були б фотографії для підкріплення пам’яті.

— Щоб показувати, — кажу я, — іншим людям.

Я кладу на місце папери, зуб і монети. Я все кладу на місце. Окрім останньої фотографії. Пальми під напевно нестерпно пекучим сонцем. Вологість повітря, безперечно, близько ста відсотків. І проте на людині, що стоїть на першому плані, сорочка і краватка під медичним халатом. Вона має незворушний і задоволений вигляд. Це Терк Вид.

4

Я зупинилася на смокінгу з широкими лацканами із зеленого шовку. Чорних брюках трохи нижче колін, зелених панчохах, маленьких зелених туфлях-човниках і маленькій оксамитовій фесці, щоб прикрити випалене місце.

Якщо жінка надягає смокінг, завжди виникає проблема — що ж надіти поверх нього? Я накинула на плечі тонке пальто-берберрі. Але при цьому сказала механікові, що він має під’їхати до самісінького входу.

Ми їдемо по Естерброґаде, а потім по Странваєн. Він теж у смокінгу. Коли б я була в іншому настрої, я б, можливо, звернула увагу на