Смілла та її відчуття снігу - Пітер Хьог
Те ж саме відбувається і зараз, коли я сиджу на його канапі і в мене виникає бажання розповісти йому, через що я прив’язана до ескімосів. Це через їхню здатність розуміти, без найменшого сумніву, що життя наповнене сенсом. Через те, як вони в своїй свідомості, не руйнуючи себе і не намагаючись знайти спрощеного рішення, миряться з напругою від несумісних протиріч. Через їхній короткий, дуже короткий шлях до екстазу. Тому що вони можуть, зустрівши свого ближнього, сприймати його таким, який він є, не намагаючись оцінювати його, а їхня ясність не обтяжена забобонами.
Я відчуваю потребу сказати йому все це. Ця потреба росте в мені. Я відчуваю, як вона стискає мені серце, шию, скроні. Я знаю — це тому, що я в цю мить щаслива. Ніщо не розбещує більше, ніж щастя. Воно змушує нас думати, що коли у нас зараз може бути все це, то й наше минуле може стати спільним. Якщо у нього досить сил, щоб прийняти мене нинішню, він може вмістити в себе і моє дитинство.
Я жену це відчуття геть. Воно тисне. Та ось воно підіймається і зникає крізь стелю, і він ніколи не запідозрить, що воно існувало.
Він пече банани. Тримає їх у духовці, поки почорніє шкірка. Тим часом підсмажує лісові горіхи. У ростері. Він запевняє мене в тому, що т-так вони р-рівномірніше об-бсмажуються.
Не виникає ніякого бажання сміятися. Він урочистий, як священик. Він надрізає банани. Вони жовті й липкі. У розріз він наливає вересового меду і кілька крапель лікеру.
Для мене світ міг би застигнути цієї миті. Ніхто нічого не повинен більше говорити.
Він витирає губи серветкою. Чуттєві губи і великий рот. Трохи повна верхня губа.
— Вони рушають туди в шістдесят шостому. Потім перерва в двадцять п’ять років. Потім вони знову їдуть туди. Потім вони сидять тихо півтора року. Потім гине Барон. Потім втручається поліція. Потім горить музей.
Кожен з нас хоче, щоб інший закінчив цю думку.
— Все ніби починає рухатися, Смілло.
— Так, — кажу я.
— Вони знову збираються туди. Зима — підходящий час для підготовки. Так, щоб можна було відплисти ранньої весни.
Саме про це я і сама думала.
— Але як вони це з-зроблять? Вони не можуть організувати поїздку, судно й устаткування через Кріолітове товариство. Тому що воно майже ліквідоване.
Я хочу подивитися на зоряне небо, тому вимикаю світло. Відблиски, що проникають зовні, тут трохи інші, ніж у моїй квартирі.
— Лоєн, Ліхт, Вінґ, — кажу я. — Вони знайшли це. Хоч би що це було. Можливо, ще в Гамбурзі. Вони організували перші поїздки. Але зараз вони постаріли. Їм би це було не під силу. І хтось убив Ліхта. За цими трьома ховається щось інше, щось більше, щось жорстокіше.
Він підходить до мене й обіймає мене. Я можу притулитися потилицею до його пахви.
— Їм потрібне судно, — каже він задумливо. — У мене є друг, який трохи розуміється на суднах.
Мені хочеться поставити йому питання, щоб дізнатися щось із того, чого я про нього не знаю. Але я цього не роблю.
— Я була в Комітеті з реєстрації промислових підприємств і компаній. У «Геоінформ» троє людей у правлінні.
Я називаю три імені. Він хитає головою. За вікном зараз якраз видно сузір’я Плеяди. Я показую на нього.
— Плеяди. Моєю мовою вони називаються qiluttuusat.
Він повторює це повільно і старанно. Так, як він готує їжу. У його диханні аромати і прянощі. Від нього пахне горіхами, підсмаженими в ростері.
Стоячи на підлозі в спальні, ми знімаємо одне з одного одяг. У ньому є легка, незграбна грубість, яка кілька разів змушує мене подумати, що зараз це коштуватиме мені здорового глузду. У нашій близькості, що тільки зроджується, я спонукаю його відкрити маленьку щілину в головці члена, тож я можу ввести туди клітор і трахнути його.
2
Спочатку ми опиняємося в кают-компанії. Ілюмінатори зроблені з латуні, стіни і стеля — з червоного дерева. На кріслах — подушки зі світлої шкіри, крісла пригвинчені до підлоги латунними шурупами і мають прикріплені за допомогою карданних підвісів бронзові тримачі для келихів з віскі і до того ж такі глибокі, що й під час арктичного тайфуну в них можна було б сидіти, насолоджуючись дзвоном кубиків льоду в потрійному «лафруа».
Наступне приміщення — це 25-метровий променад у напрямі ходу судна, знову повз червоне дерево й відполіровані ілюмінатори, повз корабельні хронометри й міцно пригвинчені до підлоги масивні столи, де з десяток осіб працюють так, ніби все має бути згорнуте за тридцять секунд. Жінки набирають щось на комп’ютерах, чоловіки говорять відразу по трьох телефонах, а стелі не видно за хмарою сигаретного диму і метушні.
Наступне приміщення — кабінет секретаря. Там сидить жінка середніх років, підфарбована, у блузці з мереживами, зшитому на замовлення піджаці і з такими руками, неначе її найняли на роботу ковалем. Вона могла б налякати мене, якби зі мною не було механіка.
Він її знає. Вони вітаються за руку, а збоку це виглядає так, ніби вони збираються зайнятися армрестлінгом. Ми йдемо далі до капітанової каюти. Дорогою ми проходимо повз стенди з моделями танкерів, тих, де команда, поки перебереться з носа на корму, повинна тричі ставати табором.
Ілюмінатори тут завбільшки з кришку каналізаційного люка і розташовані нижче, тож видно кущі в маленькому скверику на Санкт-Анне Плас. Це нагадує нам про те, що, будучи найогиднішим прикладом екстравагантності внутрішнього оздоблення, з яким я коли-небудь стикалася, все це морське дурисвітство міститься на третьому поверсі палацу, задній фасад якого дивиться на палац Амалієнборґ.
За письмовим столом, по краю якого зроблено бордюр, щоб позолочені кулькові ручки не скочувалися на підлогу під час уявної морської хитавиці, сидить хлопець, якому на вигляд не більше чотирнадцяти років і який нещодавно пройшов обряд конфірмації, з пригладженим волоссям пісочного кольору і ластовинням на носі.
Коли він починає говорити, у нього виявляється тонкий, світлий альт, повний власної гідності.
— Я добре знаю, що ти хочеш сказати, люба моя. Ти хочеш сказати: «Де твій тато, пацан, бо це з ним
