Смілла та її відчуття снігу - Пітер Хьог
Він підписав конверт платівки і простягнув Моріцу.
— Я знаю, про що ти думаєш, — сказав він. — Ти думаєш, що ось старий ідіот записав ще одну платівку.
Це були «Пісні Гурре». У мене все ще зберігається та платівка. Цього запису як і раніш неможливо забути. Іноді я думаю, що саме наше фізичне існування ставить межу тому, який сильний біль може витерпіти душа. І що Віктор Халькенвад на цій платівці підходить до цієї межі. Тож усі ми тепер можемо, слухаючи, відчути це разом з ним, і при цьому нам самим не треба проходити той самий шлях.
Навіть коли ви, як і я, нічого не знаєте про історію європейської культури, ви можете відчути, що в цій музиці, на цій платівці настає кінець світу. Питання: чи прийшло щось йому на зміну? Віктор вважав, що ні.
«Я подивився в своєму щоденнику. Це все, що залишилося від моєї пам’яті. Востаннє ти відвідував мене десять років тому. Дозволь повідомити тебе, що в мене хвороба Альцгеймера. Навіть такий дорогий лікар, як ти, мусить знати, що це означає. Щодня знищує шматочок мого мозку. Скоро я, слава Богу, навіть не зможу пригадати всіх вас, які зрадили мене і самих себе».
Його спів діяв саме своєю байдужістю. У його голосі, трепетному, готовому розірватися, нестерпно наповненому романтикою та її відчуттями, була якась відчуженість, щось, що посилало все до бісової матері.
«Ми з Йонатаном разом вчилися в Консерваторії. Ми вступили 1933 року. Того року, коли Шенберґ навернувся до іудаїзму. Того року, коли горів Рейхстаг. Це було цілком у дусі Йонатана — він завжди хріново вибирав час. Він склав твір для восьми поперечних флейт і назвав його „Срібні поліпи“. Прямо у розпалі ідіотських післявоєнних забобонів у Данії, коли сам Карл Нільсен вважався занадто зухвалим. Він написав геніальний концерт для фортепіано з оркестром. У роялі передбачалося покласти на струни старі залізні кухонні конфорки, бо це давало абсолютно унікальний звук. Цей твір так і не був виконаний. Ніколи, жодного разу. Він одружився із жінкою, про яку навіть я не міг сказати поганого слова. Їй було трохи більше двадцяти, коли у них народився хлопчик. Вони жили в Бренсхойє, в одному з тих його кварталів, які вже більше не існують. Садові сарайчики, покриті рифленим залізом. Я бував у них там. Йонатан не заробляв ні копійки. Хлопчик був покинутий. Драний одяг, почервонілі очі, велосипед йому так ніколи й не змогли купити, його лупцювали в місцевій пролетарській школі, бо він був надто слабкий від голоду, щоб захищатися. А все тому, що Йонатан мав себе за великого художника. Всі ви зрадили своїх дітей. І такий старий хрін, як я, мусить вам це пояснювати».
Механік зупинив машину біля тротуару, щоб слухати.
— Сараї в Бренсхойє, — каже він. — Я їх пам’ятаю. Вони були за кінотеатром.
«Він порвав усі контакти зі мною. Я чув, що вони в якийсь момент опинилися в Гренландії. Вона поїхала туди працювати вчителькою. Годувала родину, поки Йонатан писав для білих ведмедів. Після їх повернення я одного разу відвідав їх. Сина я теж бачив. Гарний як бог. Якийсь учений. Холодний. Ми говорили про музику. Він весь час питав про гроші. Невиліковна хвороба. Як і в тебе, Моріце. Десять років ти не був у мене. Щоб ти задихнувся в своєму багатстві. У хлопчикові теж була якась затятість. Як в Шенберзі. Додекафонічна музика. Чиста затятість. Але Шенберґ не був холодний. Хлопчик був з льоду. Я втомився. Я почав мочитися в ліжко. Ти можеш це слухати, Моріце? Твоя черга теж колись настане».
Підпису він не поставив.
Вирізка в другому конверті — це просто газетна замітка. Поліція в Сінгапурі 7 жовтня 1991 року затримала данця Терка Вида. Консульство від імені Міністерства закордонних справ висловило протест. Це мені нічого не говорить. Але це нагадує мені про те, що і Лоєн колись був у Сінгапурі. Фотографував мумії.
Ми їдемо до Північної гавані. Проїжджаючи повз Кріолітове товариство «Данія», він знижує швидкість, і ми дивимося одне на одного.
Ми залишаємо машину біля електростанції Сванемелле і йдемо до гавані по Сункроусґаде.
Віє сухий вітер з ледве помітними крижаними кристалами, що кружляють і обпікають обличчя.
Іноді ми тримаємося за руки. Іноді зупиняємося й цілуємося холодними губами і гарячим ротом, іноді йдемо нарізно. Ми в чоботях, на тротуарі намело замети. І виникає відчуття, що ми танцюристи, які ковзають, то зливаючись в обіймах, то розтискаючи їх, з підхопленнями й підтримками. Він не стримує мене. Він не тягне мене до землі, не змушує мене рухатися вперед. Він то йде поруч зі мною, то трохи позаду мене.
У торговій гавані є якась чесність. Тут немає королівських яхт-клубів, немає променадів, не витрачається енергія для освітлення фасадів. Тут сховища кормів і добрив, склади, портальні крани.
За відчиненими воротами — сталевий корпус судна. Ми піднімаємося дерев’яним трапом і виходимо на палубу. Усівшись на кокпіті, ми дивимося на білу палубу. Я кладу голову йому на плече. Ми пливемо. Літо. Ми пливемо на північ. Можливо, уздовж узбережжя Норвегії. Не дуже далеко від берега, бо я боюся відкритого моря. Повз виходи з великих фіордів. Світить сонце. Море синє, ясне, глибоке. Неначе у нас під кілем сила-силенна рідких кристалів. Світить північне полярне сонце. Червонуватий, неначе тремтячий світляний диск. Слабкий спів вітру в снастях.
Ми виходимо на причал. Люди в комбінезонах, проїжджаючи мимо на велосипедах, обертаються нам услід, і ми усміхаємося їм, знаючи, що випромінюємо сяйво.
Ми блукаємо тихими набережними, доки замерзаємо від холоду. Ми вечеряємо в маленькому ресторанчику, що прилягає до коптильні. Хмари на небі на деякий час підкоряються червоному, рідко спостережуваному заходу сонця, що перетворює ясно-блакитні корпуси рибальських катерів у рожеві та фіолетові.
Він розповідає мені про своїх батьків. Про батька, тесляра, який ніколи нічого не говорить і який один з останніх у Данії вмільців, здатних зробити гвинтові сходи, що піднімаються до неба ідеальною дерев’яною спіраллю. Про свою матір, яка для кулінарних сторінок жіночих журналів пече торти, хоча сама не може їх скуштувати, бо в неї діабет.
Коли я запитую його, звідки він знає Бірґо Ландера, він хитає головою і замовкає. Я через стіл погладжую один бік його підборіддя і дивуюся тому, як це життя може змусити несподівано відчувати щастя й екстаз з
