Смілла та її відчуття снігу - Пітер Хьог
Він не дивиться на мене. Він дивиться в дзеркало заднього виду. Він веде машину так само плавно і без напруги. Але його очі стежать за всіма машинами позаду і попереду нас.
Ми повертаємо на Сунвенґет — одну з маленьких вулиць, що веде від Странваєн до Ересунна. Колись вона вела до хвіртки, через яку можна було потрапити на пляж. Тепер вона впирається у високу жовту стіну з білим шлагбаумом і скляною будкою, з якої людина у формі простягає руку до наших паспортів, уводить наші імена в комп’ютер, потім відкриває шлагбаум, і ми проїжджаємо до наступного контрольного пункту, де жінка в такому ж форменому одязі, взявши з нас по 250 крон, пропускає автомобіль на стоянку, а там ми платимо служителеві 75 крон за образливо-поблажливий погляд на «морріс», який залишаємо на його піклування, і ось тепер ми можемо, минувши обертові двері в мармуровому фасаді, піднятися до гардероба й викласти по п’ятдесят крон тільки за те, щоб блондинка з такою гордо задертою головою, що можна заглянути їй у ніздрі, взяла наш одяг.
Перед дзеркалом, що заповнює всю стіну, я підправляю помадою деякі дрібні дефекти, радіючи при цьому, що сходила до вбиральні вдома і в усякому разі першої ж миті мені не треба з’ясовувати, скільки коштує тут можливість попісяти.
Поруч зі мною стоїть механік, роздивляючись власне віддзеркалення, яке належить незнайомій йому людині. Ми у вестибюлі казино «Ересунн» — дванадцятого в Данії, найновішого і найпрестижнішого. Місця, про яке я чула, але ніколи б не подумала, що в ньому опинюся.
Саме тут Бірґо Ландер призначив нам побачення, і ось він іде нам назустріч. У білих черевиках, білих штанях в ясно-блакитну смужку, темно-синьому блейзері, сірому светрі з високим коміром, із шовковою хусткою, на якій вишиті маленькі якорі, і в маленькому білому форменому кашкеті. Погляд у нього тьмяний, він злегка похитується і сяє, як сонце. Обома руками він з обережністю поправляє мого метелика.
— Ти маєш напрочуд апетитний вигляд сьогодні, моя люба.
— У тебе теж непоганий вигляд. Це форма бойскаутів-моряків?
Він на секунду завмирає. Минуло всього дванадцять годин відтоді, як ми бачилися. Але він уже забув це відчуття. Він усміхається механікові:
— Для неї в моєму серці необмежений кредит.
Вони потискують один одному руки, і знову я помічаю майже невловну зміну, що відбувається в бізнесменові. На мить, поки він тримає руку механіка, його сп’яніння, його вдавана й ретельно культивована вульгарність поступаються місцем вдячності, що межує з глибокою повагою. Потім він веде нас досередини.
Я ніколи не навчуся почуватися затишно у фешенебельних місцях. Кожен крок я роблю з відчуттям, що до мене будь-якої хвилини можуть підійти і сказати, що я не маю ніякого права тут бути. Механікові не набагато краще. Він скрадається за кілька метрів позаду нас, намагаючись утягнути голову в плечі. Бірґо Ландер іде так, немов він тут господар.
— Ти знаєш, що мені належить шматочок цього пирога? Ти хіба не читаєш газет? Разом з «Унібанком», який фінансував «Марієнлюст», і казино «Австрія», до якого належить казино в готелі «Скандинавія», а також казино в Орхусі і Оденсі. Я став власником, щоб самому не грати. Власники не мають права грати в своїх власних казино. Те ж саме стосується круп’є. «Австрія» видає книгу з їх фотографіями, і ніхто з них не має права грати в інших казино компанії.
Він веде нас через ресторан. Це велике кругле приміщення, в центрі якого танцювальний майданчик. У глибині — довгий, слабо освітлений бар. На підвищенні грає джазовий квартет, м’яко і ненав’язливо. Скатертини ясно-жовті, стіни кремові, стійка бару зроблена з нержавіючої сталі. Всі стіни прикрашені заклепками, дверні коробки завтовшки метр мають засуви. Усе зроблено так, щоб нагадувати сейф, усе навколо міцне, дороге і гнітюче холодне й відчужене, немов на урочистому балу з нагоди закінчення сезону, що проходить у банківському сховищі цінностей. Частина однієї стіни виходить вікнами на Ересунн. Видно вогні Швеції і продовження казино — зали для гри, які нависають над водою освітленими скляними клітками. Під вікнами на замерзлому узбережжі видно сірі крижини.
Механік відстає. Ландер бере мене під руку. Повз нас пливуть декольтовані дами, пани в парадних костюмах, пани в лілових сорочках і білих смокінгах, пани в замшевих сорочках з годинником «Ролекс» і вигорілими на сонці зачісками яхтсменів.
Приміщення являє собою овал, одна половина якого — це скляна стіна, звернена до моря. Вона абсолютно чорна, зала освітлюється пом’якшеним світлом ламп над гральними столами. Чотири овальних стола «Блек Джек» і два великих стола з рулеткою. Натягнутий між столами шнур утворює загородження. За ним сидять три старших круп’є, один біля карточних столів, два інших на високих стільцях у кінці столів з французькою та американською рулеткою. Біля кожної пари столів стоїть інспектор, за кожним столом сидить круп’є.
У залі так багато людей, що столів не видно. Єдині звуки — це голоси круп’є і м’яке побрязкування складаних жетонів.
Гравці виключно чоловіки. Кілька жінок азіатського походження сидять за столами. Кілька європейських жінок стоячи спостерігають, не беручи участі в грі. У приміщенні все вібрує від глибокої напруженості. На обличчях гравців блідість, зосередженість, збудження.
Час від часу яка-небудь постать відривається від столу і зникає, проходячи повз нас. Хтось похнюпивши голову, хтось із сяючими очима, але більшість байдужі, заглиблені в себе. Деякі з них вітаються з Ландером, мене ніхто не помічає.
— Вони мене не бачать, — кажу я.
Він стискає мій лікоть.
— Ти вчилася в школі, дитинко, ти пам’ятаєш, як чоловік виглядає зсередини. Серце, мозок, печінка, нирки, шлунок, яєчка. Коли людина потрапляє сюди, з нею відбувається перетворення. Тієї миті, коли ти купуєш жетони, маленька тварина, маленький паразит починає займати все місце всередині тебе. Нарешті не залишається нічого, крім намагання згадати, які карти пішли, намагання визначити, де зупиниться кулька, ймовірностей комбінації карт і спогадів про те, що програно.
Ми дивимось на обличчя людей навколо того столу, до якого він мене підвів. Вони схожі на черепи. Цієї хвилини навряд чи можна уявити собі, що в них є якесь життя за межами цієї кімнати.
