Смілла та її відчуття снігу - Пітер Хьог
На мить він затуляє обличчя руками, щоб зібрати думки докупи.
— Цей бізнес не дуже добре виглядає на поверхні. Але із зворотного боку він повний того, що називають етикою. І два основних правила такі: ніколи не обманювати клієнта. Ніколи не обманювати іншого посередника.
Він ковтає слину. Нам відкривається його життєва філософія.
— Можна наколоти державу і владу, якщо трапиться така нагода. З незворушною усмішкою порушують валютне законодавство Оле Єсперсена, їдуть до Кейптауна з валізою, де лежить мільйон готівкою, щоб підкупити якого-небудь бушмена — начальника порту, котрий затримує танкер водотоннажністю п’ятсот тисяч тонн на рейді під приводом карантину. Купують п’ять компаній на рік у Панамі по тисячі доларів штука, щоб уникнути плавання під данським прапором і за данським законодавством. Вантаж, у якого алергія на митницю, направляють до іспанського порту, де купили місцевого митника, щоб він наново виписав рахунок на ваші ящики. Але клієнта не обманюють. Тому що клієнти повертаються. І найперше не обманюють посередника. Ми, маклери, тримаємося разом. Адже все відбувається-таким чином: у мене є клієнт, у якого є судно, у тебе є клієнт, у якого є вантаж, і ми їх зводимо. Наступного разу все навпаки. Судновий маклер живе завдяки іншим маклерам, які живуть завдяки іншим маклерам…
Він розчулений.
— Це велике братство, люба моя.
Зробивши ковток, він вичікує, поки голос почне його слухатись.
— Це означає, що у нас є своя мережа. Ми знаємо всіх маклерів від Гваделупи до Вогняної Землі, від Рангуна до Гебридів. І ми спілкуємося один з одним. Короткі розмови, та коли проговориш кілька років і якщо маєш нюх, то можна нарешті заробляти по сто тисяч крон кожного разу, коли хапаєш телефонну трубку і відкриваєш рот. У кожному великому порту у Ллойда й інших великих компаній є спостерігач, який повідомляє про прибуття і вибуття. І поступово узнаєш спостерігачів. Якщо хтось спробував найняти судно льодового класу водотоннажністю чотири тисячі тонн, щоб перевезти таємний вантаж до таємного місця, і якщо тебе цікавить, хто і як, то ти звернулася за адресою, моя люба. Тому що дядько Бірґо дізнається це для тебе.
Ми встаємо. Він простягає руку над столом:
— Приємно було познайомитися, моя люба.
Він справді так думає.
Ми проходимо повз Мереживну блузку. В наступному приміщенні я зупиняюся:
— Я дещо забула.
Він сидить за письмовим столом. Він усе ще сміється собі під ніс. Я підходжу до нього й цілую його в щоку.
— Що скаже Фойл? — питає він.
Я підморгую йому.
— All negotiations whatsoever to be kept strictly private and confidential.
Раз на два дні Моріц забирає Бенью після денних репетицій, і вони разом обідають у «Саварині» в Нюхауні.
Моріц ходить туди через їхню кухню, і тому що ціни стимулюють його почуття власної гідності, і тому що йому подобається те, що через скляні вікна заввишки у весь фасад будинку добре видно людей на вулиці. Бенья ходить з ним, тому що вона знає, що через ті ж самі вікна її добре видно людям на вулиці.
У них постійний столик біля вікна і постійний офіціант, і вони завжди їдять одне й те саме. Морщ замовляє баранячі нирки, а Бенья — вазочку з таким кормом, який звичайно дають кроликам. Неподалік від них сьогодні сидить родина, якій вдалося непомітно протягнути з собою свого пуцьвірінка до цього взагалі-то захищеного від дітей куточка. Моріц дивиться на дитину.
— Ти так і не подарувала мені онуків, — каже він мені.
— Маленькі діти пахнуть сечею, — каже Бенья.
Моріц дивиться на неї із здивуванням.
— Баранячі нирки теж пахнуть сечею, — каже він.
Я думаю про механіка, який чекає на мене в машині.
— Ти не хочеш сісти, Смілло?
— Мене чекає одна людина.
Через вікна Беньї видно «морріс», але не видно того, хто в ньому сидить.
— Схоже, що це людина твого ж віку, — каже вона. — Йому десь за сорок. Якщо судити з його шикарного автомобіля.
Якщо я відповім, це образить Моріца. Тому я пускаю це повз вуха.
Я прихиляюся до столу. Так було завжди. Бенья і Моріц зручно сидять, відкинувшись у кріслах. Вони тут як удома. Я стою у верхньому одязі й відчуваю себе так, ніби прийшла з вулиці, аби щось їм продати.
У Моріца в руках два конверти. Один з них сірий, і на ньому плями, схожі на червоне вино. Ми обоє мовчимо, і він намагається за допомогою конвертів змусити мене сісти за стіл. Йому це не вдається.
— Мені це неприємно, — каже він.
Я не розумію, що він має на увазі.
— Вид — це не зовсім просте ім’я. Був такий композитор, Йонатан Вид. Я подзвонив Віктору Халькенваду.
Бенья підводить голову. Це ім’я навіть вона чула.
— Я не знала, що він ще живий.
— Та я теж не впевнений у тому, що це життя.
Він простягає мені конверт. Я підношу його до носа. Пляма від червоного вина. Моріц засовує палець за край светра і проводить ним уздовж коміра.
— Це було неприємно. Він дуже здав. Зрештою він кинув трубку. Я не встиг закінчити фразу. Але він усе-таки написав мені.
Дуже рідко з’являється змога побачити Моріца збентеженим. Зараз якраз такий рідкісний випадок. Тільки в машині я розумію, в чому тут річ.
Він наздоганяє мене у дверях:
— Ти забула оце.
Це інший конверт.
— Одна вирізка про Терка Вида. З «Данського прес-бюро».
Ця фірма, клієнтом якої він є, збирає вирізки з газет. Вони збирають згадки у пресі про нього самого.
Він хоче доторкнутись до мене. І не наважується. Хоче щось сказати. І не може.
У машині я читаю листа вголос. Почерк ледве можна розібрати.
«Йорґен, жалюгідний підмайстер цирульника».
Механік має спантеличений вигляд.
— Перше ім’я мого батька — Йорґен, — кажу я. — А Віктор завжди був дратівливий.
Востаннє я бачила його, мабуть, років п’ятнадцять тому. Оперний театр виділив йому за заслуги квартиру на Сторе Каннікестреде. Він сидів у кріслі, що стояло біля рояля. Він був у халаті, в іншому одязі я його ніколи не бачила. У нього були голі опухлі ноги. Я не знаю, чи міг він ще ходити. Він, мабуть, важив понад 150 кілограмів. Усе з нього звисало. Дивився він на мене, а не на Моріца. Під очима у нього були не те що мішки — це були справжні гамаки.
— Я не люблю жінок, — сказав він. — Сядь подалі.
Я відсіла подалі.
— Ти була такою