Голова Мінотавра - Марек Краєвський
Із грудей Попельського вирвався звук, що нагадував одночасно ридання, кашель і блювотні спазми. Комісар сів на ліжку й приклав долоню до грудей. Відчував, як під шкірою калатає серце. Глянув на власну спальню, наче бачив її вперше в житті. Минула хвилина, перш ніж він отямився й повернувся з під’їзду, де Риті відрубали голову, до власного помешкання біля Єзуїтського Саду. Незважаючи на заслонені важкі штори, у кімнаті не було темно. На вулиці, мабуть, сяяло сонце, що тішило всіх спраглих весни, а в нього подразнювало якісь епілептичні нейрони в мозку. Глянув на годинника. Була лише дев’ята.
— Чому я прокинувся? — запитав сам себе.
Його організм, протягом багатьох років привчений беззастережно дотримуватися встановлених годин відпочинку, майже ніколи не реагував безсонням чи раптовими пробудженнями. Завжди о п’ятій ранку Попельський засинав безпробудним сном, а опівдні підводив голову, яка тріщала зі сну й тютюнового сопуху в спальні. Деколи страждав від нічних, тобто вранішніх, кошмарів. Вони виникали в сонному мозкові комісара, не завдаючи якоїсь особливої шкоди, а перша цигарка рішуче їх проганяла. Та декілька разів у житті ставалося так, що він прокидався миттєво. І ці випадки різкого пробудження навчили Попельського сприймати нічні кошмари як застереження. Так було під час перебування в Росії, коли банда п’яних бородатих мужиків, котрі оскаженіли від випитої горілки, удерлася до заїзду, де він спав після цілонічної гри в карти, і поруділими від крові сокирами почала розколювати голови сплячим царським офіцерам. Так було у Відні, коли божевільний шахіст, програвши йому власну коханку, удерся до вбогої студентської кімнатки. У його високо піднесених руках, наче сокира, блищав шматок шибки. Так було й тоді, коли він десятирічним хлопчиком спокійно спав у домі своєї тітки. Тієї ночі з’явився посланець зі звісткою про його батька, якого татарські бандити забили під Києвом. А наступного дня мати повісилася на київському вокзалі.
Такі сни завжди були застереженнями або віщували прихід зла. Найчастіше в них з’являлися якісь тварюки, що вилазили з кутків кімнати й, ворушачи довгими писками, сідали йому на грудях. Цього разу йому вперше наснилася особа, яку він знав: у кошмарі з’явилася Рита. Позліплюване волосся, відтята від тулуба голова, видлубані очі.
Схопився з ліжка й почав убиратися. Навіть не глянув на одяг на вішаку, приготований ним, як завжди, звечора. Не звернув уваги на сорочку й піджак, до яких він підібрав відповідну краватку. Аби заощадити час, витрачений на зав’язування краватки й змагання із запонками, він просто на піжаму накинув військову сорочку від парадного мундира й запнув її під шиєю. Із черевиками в правій руці, пальтом на лівій, у темних окулярах, Попельський вислизнув із квартири. Забув лише капелюха.
За спиною він чув бідкання служниці й здивовані вигуки Леокадії. Швидко вскочив у «Шевроле», що стояв біля будинку. Рушив вулицею Крашевського, звернув праворуч, на Словацького. Рвонув повз будівлю Головної пошти, Оссолінеум, а тоді звернув на вулицю Хорунщизни. Люди, що набирали воду зі старої вуличної колонки на площі Домбровського, подивилися на автомобіль із таким подивом, наче то було якесь фантастичне створіння. На вулиці Сокола Попельський посигналив групі юнаків, що перегородили проїзд, прямуючи до гімнастичного залу. Ті розбіглися, голосно вигукуючи у відповідь щось малоприязне. Звернув ліворуч, на вулицю Зиморовича й побачив перед собою будинок Товарної біржі й пам’ятник Уєйському. Блискавкою перетнув Академічну, обігнавши фургон з вугіллям. Проминув пам’ятник Фредро й «Шкотську». За кілька хвилин зупинився на Зеленій 8, біля гімназії Королеви Ядвіґи.
Львів, субота 20 березня 1937 року,
пів на десяту ранку
Директорка жіночої гімназії Королеви Ядвіґи, пані Людмила Мадлер, недолюблювала комісара Едварда Попельського. Вони познайомилися під час кількох неприємних розмов, на які директорка викликала його через нестерпну доньку. Тоді комісар сидів перед нею з похмурим, замисленим і наче відсутнім виглядом, і вона відчувала, як у ньому закипає лють. Такі реакції вона не раз бачила протягом своєї довгої педагогічної кар’єри. Але в Попельського (вона це чудово відчувала), ця лють була спрямована аж ніяк не проти власної дочки й не була провісником справедливого покарання розбещеної панночки. Ні, це оскаженіння спрямовувалося проти неї, заслуженого педагога, учительки з багаторічним стажем, котра свої найкращі роки віддала навчанню дівчат і знала їхні проблеми й таємниці краще, аніж власні! Попельський вислуховував усе з удаваним спокоєм, а тоді швидко виходив з кабінету. Крізь вікно вона бачила його могутню постать, його котелок і сліпучо-білий шарф. Тоді він кружляв, наче дика тварина, невеликим сквериком біля затисненої між двома будинками протестантської церкви св. Урсули, доокруж якої росли дерева. Оточений хмарою диму, він викликав величезний інтерес у молодої вчительки малювання, панни Гелени Маєр, яку пані директорка колись спіймала на тому, як вона уважно спостерігала за поліцейським.
— Який же він сильний мужчина! — промовила тоді захоплена панна Маєр, гадаючи, що в неї за спиною стоїть її подруга, учителька гімнастики. — Напевно, замислився над якоюсь важливою кримінальною справою!
— Аж ніяк, шановна! — відповіла директорка, чим шокувала молодшу колегу. — Він думає, як би підкласти під нашу школу бомбу. Причому тоді, коли в ній буду я!
Попельський стояв перед директоркою, неголений, у темних окулярах, у пальті, застібнутому під шию, незважаючи на весняне тепло. Пані Мадлер пригадала собі неславу, якої він зажив, усі плітки про його брутальність і численні романи. Її ці плітки не цікавили. Дивлячись на його втомлене обличчя, окуляри, котрі закривали очі, директорка вбачала в ньому швидше ознаки життєвої безпорадності, самотності…
— Добре, що ви прийшли, пане комісаре, — твердо промовила вона. — Ваша дочка дозволила собі сьогодні прогуляти уроки! Її класний керівник, пан вчитель Пакліковський щойно сказав мені, що бачив її на вулиці Пілсудського! Із нею була…
Попельський відреагував не так, як завжди. Досі він вислуховував до кінця педагогічні тиради директорки. Досі, виходячи з кабінету, завжди казав «До побачення». І ніколи ще не грюкав так дверима.
Львів, субота 20 березня 1937 року,
за чверть десята ранку
Якби Риту Попельську запитали, що справляє їй таку саму радість, як
