Голова Мінотавра - Марек Краєвський
Піднялися на третій поверх. Тут не було дверей із номером 12. Але Попельський не збентежився. Він вірив у те, що математик не помилився. Вхід до цього помешкання напевно був з боку подвір’я. Попельський визирнув крізь вікно. Кацнельсон, що стояв біля поперечки для вибивання килимів, помітив шефа й показав пальцем на піддашшя. За хвилину вони опинилися в місці, на яке показував Кацнельсон, на балконі четвертого поверху. Двері із номером 12 були здеформовані й у кількох місцях між ними й одвірком видніли великі шпарини. Попельський неголосно постукав. Тиша. Він постукав знову. Із помешкання не долинало жодного звуку. Попельський спробував відчинити двері. Вони були зачинені. Зазирнув крізь одну зі шпарин. За дверима панувала темрява.
— Йди, Стефцю, розпитай сусідів, — прошепотів він Циганові, до якого через молодий вік іноді звертався на «ти». — Може, у когось із них є ключі. Так часто буває, коли в будинку немає двірника. Назвися братом Потока. Він не повинен довідатися, що про нього питали з поліції.
— Слухаюсь, пане комісаре, — Циган розвернувся й рушив до сусідніх дверей.
Попельський піднявся півповерхом вище й звідти спостерігав за всією сценою. Він розумів, що Циган із зовнішністю кіноактора зовсім не схожий на брата Потока, про якого всі казали, що той викапана мавпа. Та ще менш вірогідним у цій ролі був би сам Попельський з виглядом справжнього денді, або Кацнельсон з його семітським обличчям.
Двері розчинилися. На порозі стояв низенький чоловік у куртці. Те, що йому бракувало кількох зубів, Попельському було видно навіть на відстані.
— Добрий день, — Циган підняв капелюха.
— Та добрий, добрий, — відказав той і недовірливо глянув на незнайомця.
— Дуже перепрошую, мене звуть Казімеж Поток, я брат Здзіха Патока, вашого сусіда. Його немає вдома, а я приїхав здалеку. Ви не знаєте, де він може бути?
— А він не казав, що має брата, — із-за сусідового плеча визирнула якась неохайно вбрана жінка.
— Та він взагалі небалакучий, — засміявся Циган.
— Шо рехт[48], то рехт, — відказав сусіда. — Він забардзо[49] ни байтлюї.[50] Ну, али нима го, він виїхав нинька, ни казав, де… Буде на тій ниділі.
— Я знав, що він нині повинен був поїхати, але не знав, о котрій… Ну, і не встиг, — засмутився Циган. — Та нічого… Наступної неділі, кажете… Погано… Я собі гадав, що посиджу в нього до від’їзду мого потяга на Перемишль. Бо мій потяг аж через дві години…
— Ну, то сідай пан у мене, — чоловік широко відчинив двері. — Багату ни маю, али для брата пана Здзіслава гербата[51] та й сумир[52] із цибульов завше сі знайде.
— Не хочу вам завдавати клопотів… Може, знаєте, хто має ключі від його помешкання… Я б у нього перечекав ті дві годинки…
— Та йой, я дурнуватий, — сусіда ляснув себе по лобі. — Та ж я маю ключі! Ходіть зі мнов, відкриїмо!
Сусіда повернувся із ключами й відчинив двері Потокової квартири. Увійшов туди разом із Циганом. Попельський чув, як гостинний сусіда, виконуючи роль господаря, пропонує Циганові зняти пальто й повісити капелюха, а тоді запрошує сісти до столу. За мить чоловік повернувся до себе. Коли закривав двері, дружина зауважила:
— Шось той пануньо загарний виглідаї, як на брата пана Здзіслава.
— Можи, зведений, — почув Попельський, і двері зачинилися.
Стало тихо. За хвилинку комісар опинився в Потоковій квартирі. Це було звичайне холостяцьке помешкання з темною кухнею, відокремленою від передпокою тонкою цератовою завісою, що висіла на мотузці. У кімнаті було залізне ліжко, стіл, два стільці й невелика шафа. Усі ці меблі були завалені недбало списаними аркушиками. Подекуди чорнило розпливалося на поганому папері, і записи ставали нерозбірливими. Та одне було очевидним: листки були вкриті записами математичних і логічних дій або формулами.
Якщо не брати до уваги цей науковий безлад, квартира справляла враження охайної й чистої. У кухні, окрім раковини, примуса, невеличкого стола біля стіни, шафки для посуду й продуктів та ще відра для сміття, не було нічого. Попельський перевірив шафку й знайшов у ній хлібні крихти та слоїк з рештками смальцю. Увійшов до кімнати й відчинив шафу для одягу. У ній було кілька брудних сорочок і відстібних комірців. Напевне, Поток мав лише один костюм і пальто, і саме в цьому одязі він і виїхав. На дні шафи лежала товста картонна течка. Попельський розв’язав її й витяг звідти стосик аркушів, заповнених машинописом. Це була праця з логіки, написана французькою. Попельський з подивом зауважив, що вона містить чимало давньогрецьких цитат. Гарячково міркував, на скроні пульсувала жилка. Працю написано французькою, так, французькою. Перегорнув кілька сторінок. Ані акцентуаційні знаки, ані жодні інші французькі діакритики не були дописані від руки.
— Колего, — комісар передав течку Циганові. — Вишліть це в Бреслау, нехай перевірять, чи ця робота надрукована на тій самій машинці, котру знайшли в кімнаті вбитої на Новий рік дівчини. Подзвоніть мені через годину, і я дам вам докладну адресу.
— Слухаюсь, — Циган розсіяно обшукував Потокову постіль. — Ой, як негарно, — усміхнувся молодий поліцейський, сягаючи рукою під подушку. — Ми тут, певне, тримаємо якісь дуже негарні штучки…
Циган витяг з-під подушки жмуток згорнутих фотографій. Але його припущення не справдилися. Це не були порнографічні знімки. Гра тіней і якісь аксесуари на зразок віяла, шпаги й сомбреро свідчили, що фото було зроблено в спеціальному ательє. На всіх видніло одне й те саме обличчя, у профіль і фас. Із вишкіреними зубами, із закритим і відкритим ротом.
— Пане комісаре, — Циган більше не сміявся. — Він і справді не красень.
Львів, субота 20 березня 1937 року,
дев’ята година ранку
Рита увійшла до під’їзду, опинившись на межі світла й темряви. Ця межа, надто чітка, неприродно різка, розтинала її обличчя вздовж лінії носа. Світло падало з
