Голова Мінотавра - Марек Краєвський

Гомін у залі вщух. Усі, включно із професором Стефаном Банахом, який головував на засіданні, дивилися на Попельського й любителя часнику.

— Можемо вже починати? — роздратовано промовив Банах, вочевидь звертаючись до Попельського.

— Дякую, — прошепотів Попельський, з відразою відсунувся від посланця й махнув рукою, наче відганяв муху.

— Щиро вітаю присутніх на березневому засіданні Львівського відділення Польського математичного товариства, — розпочав Банах. — Сьогодні наш гість, пан доктор Броніслав Кулик, котрого ми раді бачити, прочитає доповідь з формальної логіки, яка зветься «Логіка назв і логіка речень». Дозволю собі припустити, що йдеться про якусь цікаву методологічну пропозицію. Прошу вас, пане докторе.

Пролунали неголосні оплески й на кафедру піднявся худорлявий, елегантно вбраний уродливий чоловік років під тридцять. Доповідач одразу почав від запевнень, яка це для нього честь — виступати перед такими відомими вченими, і що він занотує всі зауваження, хоча й не впевнений, що відразу зможе дати на них відповідь. Двоє чоловіків, котрі сиділи за Попельським, почали перемовлятися.

— А він узагалі хто, цей Кулик? — Попельський почув за спиною шепіт. — Хтось із Ягеллонки? Від Леї?

— Ні, — заперечив його співрозмовник. — Ні, Лея не займається логікою. Це новоспечений доктор, писав у Лукасевича, здається, приват-доцент із Кракова, нещодавно захистився й тепер їздить скрізь із доповідями. Хоче втертися в середовище. Кажуть, що про його доповідь на сьогоднішньому засіданні домовлявся сам Лукасевич. Якийсь шахрай, як і всі ці логіки!

Попельський подумки усміхнувся, переконавшись, що плітки й заздрість так само проникають у світ абстракцій. Він непомітно озирнувся й побачив двох математиків, котрих ніколи не було в «Шкотській». В одного була течка, з якої сипалися зошити. Учителі з гімназії, подумав Попельський і витяг листа з конверта. Зрадів, як звичайно, угледівши каліграфічний, старанний почерк Мокка. Із поліцейським з далекого Бреслау в нього була налагоджена швидка лінія переписки. Мокк передавав листа кондукторові потяга Катовиці-Львів, той, приїхавши до Львова, посилав з листом вокзального кур’єра, котрий приносив листа на Лонцького. А вже там швейцар або передавав його Попельському особисто, або знав, де шукати комісара. Попельський почав читати, сподіваючись якихось нових звісток, і радіючи, що матиме заняття на нудному засіданні.

Каттовіц, 12 березня 1937р.

Любий Едуарде,

доповідаю Тобі, що трапилося, відколи я надіслав до Тебе останнього листа. Як я Тобі й писав, я затиснув у лещатах «нареченого» Марії Шинок, такого собі Міхала Борецького, а той назвав мені ім’я повитухи, котра допомагала жінкам позбутися плоду. Вона живе в тому ж районі, де й ця нещасна божевільна. Ти, певне, запитаєш, навіщо мені це взагалі було потрібно. Отож, я вирішив перевірити версію «сексуального посередництва». Гадаю, Шинок була прихованою повією. Спершу я думав, що замордована Новоземська — звідниця, хоч і не міг знайти доказів. Одначе ця версія стала для мене нав'язливою. Я назвав її «версією криптопроституції». У розмові з Борецьким мені спало на думку, що звідницями часто бувають жінки, котрі роблять підпільні аборти. Він сам мимоволі наштовхнув мене на цю думку, розповівши, що до нього в Шинок було багато коханців, і вона кілька разів позбувалася дитини. Тож я притиснув Борецького, і він назвав мені ім'я: Моніка Галабурда. Як виявилося згодом, у цьому кварталі справді мешкає така жінка. Але вона — дуже шанована кравчиня, до того ж — теща цього донжуана з передмістя. Він жорстоко поглузував з мене, а мої лещата доведеться, певне, викинути на смітник. Та я не здаюся, хоча комісар Холева постійно намагається мені перешкодити. Поки що цей трутень мені не завадив, і я веду слідство просто в нього під носом. Як мені це вдається? Отож я вперто розробляю «версію криптопроституції», відвідую катовицьких жриць Афродіти й розпитую в них про повитух, що допомагають позбутися плоду. Буваю в них, звісно, як клієнт, і тоді мене не супроводжує, наче тінь, цей шпиг, аспірант Вибранець. Холева скаженіє, читає мені моралі, але, звичайно, не може заборонити мені моєї нешкідливої примхи. А я тим часом уже бачу світло в кінці тунелю. Відчуваю, що невдовзі про щось довідаюся. Ти ж бо знаєш, що я вмію розмовляти з дівчатками й завжди щедрий з ними. Зрештою, я плачу їм не лише за розмови. Пригадуєш, мій любий? Homo sum et nil humani… Це все на сьогодні.

Із найщирішими вітаннями,

Твій Ебергард

P.S. У справі про вбивство Новоземської нічого нового.

Попельський тричі перечитав листа й глянув на залу. Доповідач, здається, завершував виступ, а слухачі нетерпляче совалися на стільцях. Попельський, котрий досі не полишив свого захоплення латиною й часто бував на наукових засіданнях філологічного товариства, знав, що це означає. Доповідь зустрінуть захоплено, або, навпаки, нищівно розкритикують.

— Та що це він говорить?! — почувся за спиною голосний шепіт. — Адже це методологічна нісенітниця!

— Візьмете участь у дискусії, пане професоре? — запитав хтось.

— Навіть не збираюся себе цим ганьбити!

— Не перебільшуйте, пане професоре! Колись ви вже виступили із критикою після подібної доповіді…

— Не було такого! — розсердився професор. — Не було! Що ви таке кажете!

— А як же тоді, коли з доповіддю виступав той аматор? Хіба ви не дискутували з ним? Не розкритикували його?

— Який іще аматор?

— Не пригадую прізвища… Таке коротке… Ну той, страшний як дідько! Той чудний такий, виглядав, наче його з Кульпаркова[45] випустили. Той, що переплутав капелюхи з Ауербахом!

— Капелюхи? З Ауербахом?

— А ви не чули цієї історії? Дійсно кумедна!

— Панове, панове! — закликав до порядку Банах, суворо дивлячись на обох учителів і стукаючи олівцем по кафедрі. — Наш доповідач підсумує сказане. Дайте йому таку можливість!

Попельський знову відчув, як його серце шалено закалатало. Аматор, страшний як дідько, швидко промайнуло в його голові, не пригадує прізвища, капелюх Ауербаха, канапка Штайнгауза, тринога Гільберта, страшний як мавпа, як дідько. Схожий на психічно хворого. Наче з Кульпаркова втік. Від цих думок йому