Голова Мінотавра - Марек Краєвський
Мокк сів до екіпажа, розрахувався з носієм, а візникові показав візитку з домашньою адресою Попельського. Екіпаж рушив. Мокк більше не захоплювався Головним вокзалом, гармонія й архітектурні оздоби якого робили його, як він уважав, кращим за помпезний вокзал у Бреслау. Дорогою не придивлявся ані до костелів, ані до фасадів гімназій і будинків. Єдине, на що він звернув увагу, був латинський напис на бібліотеці, який помітив, коли вони вже звертали з головної вулиці в бік парку, біля якого мешкав Попельський. «Ніс mortui vivunt et muti loquuntur». Тут мертві живуть, і німі промовляють. Якби мертві могли говорити, з гіркотою подумав Мокк, мені б не залишалося жодної роботи. Мокк сумно усміхнувся.
Пригадав собі недавні випадки в Катовицях, і ніяк не міг збагнути, яку роль відіграв у них Здзіслав Поток. Потому, як в Ернестини Неробіш знайшли течку з бюро замордованої Клементини Новоземської, слідство посувалося дуже швидко. Комісар Зигфрід Холева, відчувши, що ця справа може вплинути на його підвищення, негайно забув про заборону Моккові провадити розслідування. Він почав діяти улюбленими Мокковими методами. Не церемонився з Неробіш у камері для допитів, і через два дні отримав від побитої жінки всю потрібну йому інформацію. Підозри Мокка й Попельського справдилися. Баба, котра робила підпільні аборти, виявилася звідницею, як і Новоземська. Обидві тісно співпрацювали: Неробіш розшукувала дівчат, що опинилися в халепі, служниць, котрі дозволили господарям зайти задалеко, офіціанток і посудомийок, що їм власник робив пропозиції, від яких неможливо було відмовитися, врешті, звичайних повій, котрим вагітність заважала виконувати професійні обов’язки. Неробіш чудово розуміла, що для всіх цих жінок позбутися дитини означало повну руйнацію будь-яких принципів і цінностей. Вона акуратно занотовувала їхні дані й передавала Новоземській, яка через якийсь час з’являлася в цих дівчат у ролі богині подружнього щастя й обіцяла екзотичну подорож до Аргентини або менш екзотичну, до Німеччини, де на них чекатиме літній багатій, спраглий слов’янської вроди. Багатій, звісно, виявлявся власником борделю, а дівчата рано чи пізно погоджувалися зі своєю невільницькою долею. На диво, чимало з них раділи, що їхнє життя змінилося, і надсилали Неробіш вітальні листівки. Новоземська щедро платила бабелі за кожну дівчину й часто робила якісь додаткові подарунки, наприклад, комплект, щоправда, уживаний, дорогих течок. Сама вона таким чином неабияк збагачувалася, хоча й не всіх жінок удавалося ошукати й вислати до Німеччини чи Аргентини. Не вийшло цього й у випадку з Марією Шинок. У свою чергу, Неробіш нічого не відала про її долю. Не змогла вона також назвати прізвищ справжніх чи вигаданих наречених Марії. Про нещасну божевільну дівчину, котра збула плід, вона знала лише те, що Шинок була для Новоземської важливим шлюбним, а не бордельним товаром. Її, начебто, мали висватати за величезні гроші заможному клієнтові, якому вона дуже сподобалася.
Дізнавшись про це все, Мокк попрощався з Холевою, Вибранцем і Сілезією, яку він, зрештою, розчулено потім згадував, і купив квиток на найближчий потяг до Львова. Він був упевнений, що потрібен зараз Попельському. Удвох вони знайдуть тварюку й проведуть розслідування в справі банди, яка торгує живим товаром і повинна мати міжнародні зв’язки, оскільки дівчата опинялися в Аргентині й Німеччині. Із цим якимось чином був зв’язаний Поток, а це у свою чергу, через останню жертву, спрямовувало слідство до Бреслау, до барона фон Кріґерна. Адже красунчика, котрий привіз до Бреслау Анну Шмідт, так і не знайшли! Ця справа виглядала гігантською аферою загальноєвропейського, ба навіть світового масштабу. Протягом двох-трьох днів ми з Попельським усе це обміркуємо, розробимо чіткий план, а тоді я поїду на Великдень до Бреслау. А після свят почнемо все спочатку! Investigo ergo sum!
Мокк заплатив візникові й вийшов з екіпажа. У під’їзді кам’яниці його перепинив двірник й увічливо про щось запитав. Капітан показав йому візитку Попельського й побачив, як на обличчі того з’явився переляк. Занепокоєний він побіг на другий поверх. Натиснув на кнопку дзвінка. Йому відчинила Леокадія Тхожницька. Її очі спухли від сліз. Вона залишила двері відчиненими й відступила назад, не кажучи й слова. Заходячи до помешкання, Мокк відчув себе так, наче опинився на місці злочину. Хіба що замість трупного смороду панував запах валер’янки. Із кухні почувся голосний крик, а тоді спазматичні ридання. Хтось давився, харчав і кашляв одночасно. Гість негайно пішов туди. Служниця сиділа біля столу, спираючись чолом на стільницю. Її тіло струшували судоми, сльози скапували на підлогу. Переляканий Мокк озирнувся довкола. Двері до кабінету Попельського, який правив йому одночасно за спальню, були відчинені. Він обережно підійшов до них і зазирнув досередини.
Едвард Попельський сидів у фотелі біля столика, на якому стояла масивна попільничка, повна недопалків. Його щоки вкривав кількаденний заріст. Комісар був у темно-синьому кітелі від поліцейського мундира, з-під якої видніла розхристана піжамна сорочка. Він навіть не глянув на Мокка, утупившись у свої долоні, які лежали на столику.
— У суботу Рита не повернулася додому, — промовив він німецькою. — А в неділю мені підкинули на балкон ось це!
І показав рукою на стіл. Там лежала старанно складена гімназійна форма Рити й білосніжний матроський комірець.
— Ганна так гарно випрасувала цей комірець, — Попельський підвів голову, і на його почервонілі від безсоння очі набігли сльози. — Випрасувала, наче на похорон.
Комісар скулився, щоб Мокк не побачив, як він плаче. Його голомоза голова зробилася пурпуровою, а тіло струшували ридання. Між пальцями, якими він затуляв очі, спливали сльози. Мокк сів біля нього на бильцях фотеля й обійняв широкі плечі свого друга. Сидів так довго, доки Попельський не затих. Потім підвівся й пішов
