Голова Мінотавра - Марек Краєвський
Перший весняний день деякі найвідважніші учні вшановували прогулюванням уроків. Цього року він припадав на неділю. Та Рита визнала, що має право відсвяткувати його на день раніше, й підбила на це свою нову подругу. Тичка спершу опиралася, але відразу погодилася, коли Рита пообіцяла їй відкрити найбільшу таємницю свого життя. Дівчата старанно підготувалися до прогулювання уроків.
Рита поцупила в батька чотири цигарки. Тичка відлила в невеликий слоїк трохи вина з бочки, що стояла в льоху їхнього будинку. Обидві взяли до школи більше харчів, аніж зазвичай. За кілька днів до того Рита надрукувала на машинці фальшиву записку, яка уповноважувала її до перебування того дня поза школою під приводом організації шкільної екскурсії. Документ дівчата підписали разом, підробивши підпис свого класного керівника, учителя Пакліковського. З усім цим спорядженням вони зустрілися біля восьмої ранку на Стрийському базарі.
Звідтіля швидко дійшли до парку. Щоб уникнули цікавських біля головного входу, дівчата піднялися нагору вулицею Стрийською й увійшли через західні ворота, біля будиночка садівника. Спустилися вниз і побігли повз пам’ятник Кілінському. Тоді піднялися вгору. За хвилину знайшли собі схованку в заростях. Хоча погода стояла чудова й по-справжньому весняна, серед паркових кущів та на вузеньких стежках нікого не було. Обидві панночки, ніким не помічені, сіли на стовбурі поваленого дерева, з’їли по булці із шинкою, викурили по цигарці й хильнули вина. Тичка надаремно ще зранку прохала відкрити їй таємницю. Рита була невблаганна. Вона рішуче заявила, що все розповість лише по дорозі до певного таємничого місця, куди має прийти сьогодні о десятій. У Тички аж очі округлилися із цікавості, і подружка вирішила бути терплячою.
Рита не могла поговорити з нею про це в трамваї номер три, котрим їхали в бік Личакова, бо в ньому було забагато пасажирів. Не могла звіритися й на Пекарській, бо їй заважали студенти Медичного факультету університету, що цього дня, певне, масово повтікали з лекцій, і зараз юрмилися на тротуарах, зачіпаючи панночок. Лише коли дівчата звернули на вулицю Жулінського, то залишилися самі. Сонце сховалося за хмарами й на вікнах та балконах лягали наче збляклі промені. Дівчата йшли швидко, тримаючись за руки, раз-у-раз роззираючись довкола в пошуках імовірних переслідувачів та обмінюючись шепотіннями й зітханнями.
— І я надіслала йому листи «до запитання», знаєш?
— І що? І що?
— То був досить холодний лист. Я написала: «Ви, певне, про себе дуже високої думки. Можете спокушати інших дівчат, але не мене».
— А він на те що?
— У наступному листі, що був тиждень тому, знову написав про свої чудові очі. Він дуже самовпевнений!
— Ну скажи, який чоловік надіслав би дівчині підписану фотографію, на якій зображено його торс…
— Що?
— Торс, Беатко, торс, що тебе так дивує? Не бачила чоловічого торсу?
— Та бачила, — Тичка надусалася. — Ну, та кажи далі, що він тобі написав.
— Написав, що пропонує мені зустрітися, звісно, у громадському місці, де я матиму змогу, ні, ти лише уяви! змогу захоплюватися.
— Чим, його очима? Чи торсом?
— Ну та вже ж не громадським місцем!
Дівчата на хвилину замовкли, бо біля них залунали вигуки вуличного гендляра, що, нав’ючений мішками, заходив до котрогось під’їзду й репетував: «Ганделе! Ганделе!»
— Ну, і де ж це громадське місце?
Рита зупинилася й глянула з усмішкою на подругу. Та аж палала від цікавості.
— Саме там, куди ми йдемо, дурненька.
— Що? Ми туди йдемо?
— Не хочеш? — Рита посерйознішала й показала на внутрішню кишеню пальтечка. — Ось тут адреса. Усі його листи я ношу при собі, щоб мій старий не знайшов. Це місце — то більярдний клуб… Я хочу, аби ти пішла зі мною… Звісно, не тому, що боюся сама, а просто ми потім зможемо обмінятися думками про ці його нібито незрівнянні очі…
— Дякую тобі, серденько! — Тичка поцілувала подругу в порожевілі щоки. — Величезне тобі спасибі за довіру!
— Тихо! — засичала Рита. — Краще довідаймося, котра година. Бо ми вже майже прийшли. Та спершу оглянемо цей будинок.
Вони пройшли повз під’їзд із номером 10, а тоді 10а й за мить опинилися на розі Личаківської. Зайшли до кнайпи Кребса. Вікна в ній були заслонені, і всередині панувала темрява. Подруги побачили лише якогось пияка й бармена, чиє обличчя було таким похмурим, що він нагадував уособлення головного чорного героя міських балад. П’яниця, котрий, напевно, переборщив, лікуючи похмілля, погойдувався над чаркою горілки й силкувався вкусити оселедця, що його двома пальцями тримав за хвіст.
— А чого ж такі панюнці собі в нас віншуют? — прогудів бармен гучним голосом.
— Ми хочемо запитати, котра буде година, — відповіла значно сміливіша Рита.
— А буде й північ, а є коло десєтої, — засміявся бармен.
— Спасибі, — Рита ґречно вклонилася.
Вулиця була порожньою. Дівчата вийшли із кнайпи, і Рита затягла подругу до найближчого під’їзду.
— Ну, дай-но ще вина, Беатко!
— Даю! — відказала Тичка.
Вони зробили по великому ковтку. Примружившись, визирнули з під’їзду й розглянулися вулицею. На ній і далі не було ані живої душі, лише за кілька метрів від них саме припарковувався чорний автомобіль.
— Який це будинок, Рито, який це будинок? — Беата аж зблідла від хвилювання. — Той, перед яким стоїть машина?
— Ні! — Рита теж зблідла. Схопила подругу за руку. — Треба повертатися. Негайно! Он туди, через двір!
— Як це — повертатися? Зараз? Ти мені більше не довіряєш? — Тичка зі сльозами на очах бігла за Ритою, котра сягнистим кроком прямувала через задні ворота на подвір’я.
Наздогнала її лише за кільканадцять метрів. Здивований їхнім виглядом гендляр перестав вигукувати своє «Ганделе!» і пильно дивився на них.
— Як ти могла? — плакала Беата. — Ти знаєш, як воно почуватися відкинутою, приниженою? Ти мені таку надію подала!
— За кермом машини був мій старий, зрозуміла?! — очі Рити були сповнені ненависті. — Не знаю, як він відкрив мою таємницю, але йому
