Голова Мінотавра - Марек Краєвський
— Послухай, Рито, — ураз Беата заспокоїлася. — А може, твій тато приїхав по того чоловіка? Адже він сам написав у листі, що його переслідує поліція багатьох країн. Може, твій тато його вистежує?
— О Боже, Боже, — Рита увіп’ялася своїми тонкими пальцями у волосся. — Це схоже на правду! Треба довідатися! Ходи, вертаймося до тієї кнайпи й будемо спостерігати крізь вікно!
— Але ж там якийсь пияк і той страшнючий бармен!
— Не бійся, у разі чого…
— Покличеш свого тата?
Рита дивилася на Беатку довго, наче хотіла поглядом випекти тій очі.
— Навіть не думай! — повільно проказала вона. — Я ніколи не попрошу допомоги в цього гада, котрий шпигує за мною на кожному кроці! Він перетворив моє життя на пекло! Знаєш, що через нього я не гратиму в «Медеї»? Каспшак забрав у мене роль і віддав Ядзі! А коли я спитала його, чому він так зробив, то сказав, щоб я поцікавилася про це у свого татунця! Зрозуміла? І ти думаєш, що я будь-коли щось у нього попрошу?
Львів, субота 20 березня 1937 року,
п’ять хвилин по десятій ранку
Заремба почув кроки на сходах. Визирнув крізь маленьку дірочку у фіранці, що висіла на дверях туалету. Сходами повільно піднімався чоловік у капелюху з рюкзаком за спиною. Одягнений був у поношену й завелику куртку. Пройшов повз туалет, уважно глянувши на картку з написом «ремонт» і втомлено поплентався на останній поверх. Він був молодий, але рухався, наче стариган. Був худий, але сопів, наче товстун. Був людиною, але виглядав, як тварина.
Переодягнений сантехніком Заремба сів на кришці унітаза й полою робочого халата витер піт з обличчя. Почув брязкіт ключа в замку й хряскання дверей. Сумнівів не залишалося. Це був Поток. Він щойно увійшов до свого помешкання.
Поліцейський намагався зосередитися. Облава на Потока мала відбутися завтра. Адже сусід сказав, що той повернеться в неділю. Тим часом Поток повернувся на день раніше. Заремба похолов від думки, що було б, якби він прийшов до себе півгодини тому, коли він знехтував обережністю й вибіг униз по цигарки.
Коли щось мало не спрацювати в майстерно розробленому поліцейськими плані, то лише через помилку. Отож було вжито всіляких засобів безпеки. У туалеті облаштували спостережний пункт, а галантерейна крамниця Вассерманна на розі Жулінського й Личаківської, у якій був телефонний апарат, стала пунктом зв’язку з комендатурою. Аби забезпечити швидку комунікацію, на телефонній станції між цією крамницею й комендатурою провели спеціальну лінію. Пастка, влаштована для Потока в його помешканні, повинна була спрацювати за будь-яких обставин. Щоб поліцейським не перешкоджав сморід, нужник зачинили начебто на ремонт. До неділі у квартирі Потока цілодобово мав перебувати один поліцейський, якому доручили перевіряти документи в кожного, хто прийшов би відвідати математика. На підставі цієї інформації вони хотіли довідатися про Потока щось таке, що дало б можливість схопити його у випадку, якби той якимось шостим чуттям відчув засідку й не повернувся додому. У неділю все скінчиться. О четвертій ранку на Жулінського мала прибути група поліцейських. Серед них будуть четверо працівників поліційно-слідчого відділу та дванадцятеро співробітників таємної поліції з IV комісаріату на вулиці Курковій. Шестеро поліцейських у цивільному одязі чергуватимуть на вокзалі. Тим часом Поток приїхав на день раніше!
Заремба поволі заспокоювався й розмірковував, що йому робити. Він не міг полишити свій спостережний пункт і зателефонувати із крамниці Вассерманна до комендатури, бо таким чином дуже ризикував. Поток міг за цей час піти до сусіда, довідатися, що до нього приходив брат (хтозна, чи той брат у нього взагалі був) і просто втекти. Залишалося чекати на Кацнельсона, котрий мав змінити його о пів на одинадцяту. Або самому заарештувати Мінотавра. Він прийняв друге рішення. Намацав під пахвою браунінг і почав скидати халат сантехніка.
Тоді на сходах почулися кроки. Догори піднімався Попельський. Він був неголений і одягнений якось дивно — у кітель від парадного мундира. На шиї видніла підозріла червона пляма. Заремба прочинив двері, і Попельський прослизнув до нужника.
— Едзю, якраз повернувся Міно… — гарячково зашепотів Заремба, забувши, що його товариш ненавидить, коли до нього звертаються «Едзьо».
— Почекай, — Попельський урвав його. — Кажи, де ти бачив Риту кілька днів тому, коли вона вийшла з костелу, швидко кажи, мені приснився сон, її немає в школі, я повинен її знайти…
— Припини балачки, — шепіт Заремби пролунав як наказ. — Поток у себе у квартирі.
— Ходімо, — Попельський негайно заспокоївся, але червона пляма на його шиї почала збільшуватися. — Ходімо по цю тварюку.
Вийшли з нужника. Заремба дорогою застібав халат. Обоє тихо стали під дверима, на яких видніла табличка із номером 12. Заремба постукав.
— Хто там? — із помешкання почувся напрочуд писклявий голос.
— Та сантехнік, — відповів Заремба. — Ту у виходку шос сі зіпсувалу, тра в пана рури[53] подивитисі.
Двері повільно відчинялися. У просвіті з’явилося око. Мале, кругле, наче втиснуте углиб черепа. Над очима нависали густі брови, які закручувалися над спухлими червоними повіками. Нижче, на щоці видніли грубі пасма неголеної щетини, шкіра між якими була вкрита чиряками. Око крутнулося в очній западині й угледіло Попельського із браунінгом.
Попельський наскочив збоку й гепнув у це око руків’ям зброї. Не поцілив, і гострий метал розорав шкіру на чолі. Поток обома руками схопився за рану. Між його пальцями струменіла кров. Зовсім так, як кров з Ритиного ока в сонному кошмарі. Попельський відіпхнув Зарембу й увірвався до помешкання. Поток намагався втекти від нього. Він кидався між вузьких стін передпокою, спливаючи кров’ю. Комісар послизнувся на відірваній заслоні, котра відділяла кухню від передпокою. Поток був уже на порозі. Обернувся й глянув на Попельського. Він посміхався. Кров стікала по його носі й щоках. Скапувала з губів на зуби. Попельський побачив закривавлені ясна й ікла. Поток клацав ними, наче щось демонструючи поліцейському. Немов відтворював скоєння злочину. Так я гриз жертву, отак прокушував шкіру, а так жував щоки.
Комісар зірвав цератову заслону. Металеві кільця розсипалися по кухні. Швидким рухом ноги він ударив тварюку в пах. Поток упав на коліна, схопившись за яйця. Тоді Попельський накинув йому на голову церату й почав душити.
— Едзю, облиш його! — закричав Заремба, хапаючи Попельського за плечі. — Уб’єш тварюку, а сидітимеш за вбивство людини! Облиш його, до холери!
Комісар побачив Потокову кров, змішану з якимось слизом, на рукаві свого парадного кітеля. Відчув огиду. Він бридливо відсунувся від скуленого тіла. Та потім переборов себе, схопив Потока за зап’ястки
