Голова Мінотавра - Марек Краєвський

— Зачекайте своєї черги! — зупинив його здивований Банах. — Зараз слово має доцент Ауербах.

Посмикування у вусі перетворилося на гупання. Попельський підійшов до Ауербаха й схопив того за руку залізною хваткою.

— Зараз ви поставите запитання, — його голос пролунав в абсолютній тиші зали, — але я мушу дещо довідатися, причому негайно!

— Що це за неподобство! — вигукнув до Попельського Леон Хвістек. — Як ви смієте порушувати університетську автономію?! Як смієте стягати нас із кришталево-чистих вершин логіки в клоаку?!

— Ходімо! — наказав Попельський Ауербахові. — Це надзвичайно важливо!

— Як бачите, панове, — Ауербаха ця ситуація вочевидь розсмішила, — я vi coactus[46].

— Cloactus, — зітхнув Штайнгауз, глянувши на Попельського.

Попельський з Ауербахом вийшли. У коридорі терпець комісарові увірвався, він схопив математика за худі плечі й притис до стіни.

— Тут у вас колись виступав із доповіддю якийсь аматор, дуже потворний. Ви знаєте, про кого йдеться, бо він переплутав свого капелюха з вашим! Скажіть мені про нього все, що знаєте!

— Так, я знаю, про кого ви говорите, — спокійно відповів Ауербах. — Та спершу відпустіть мене. Це логік і математик, власне кажучи, самоук, який не закінчив університету, не знаю, звідкіля він і чи вчився взагалі, — продовжував Ауербах, коли Попельський трохи попустив свою хватку. — Його звуть Здзіслав Поток. Він приходив до «Шкотської» один-єдиний раз. Там тоді були лише ми зі Сташеком Уламом, який кілька днів тому поїхав до Америки. Поток трохи поговорив з нами, у нього навіть була якась цікава ідея, що стосувалася теореми Діріхле, а потім пішов. Переплутав капелюхи. Пройдисвіт узяв мого нового, а свого старого залишив. Більше він не приходив. Ну, я й носив його старий капелюх. Краще вже такий, ніж ніякий! Приблизно через рік він прийшов до мене, до університету, повернув капелюха, вибачився й запитав, чи може прочитати на Товаристві доповідь з логіки. У нас тоді якраз випала з розкладу лекція закордонного гостя, професора Анрі Лебеґа, і була така можливість. Я його докладно розпитав про зміст цієї доповіді. Мені вона видалася змістовною й цікавою. Я погодився. Він прочитав доповідь у майже порожній аудиторії. Пригадую, тоді були тільки Улам, я і ще кілька осіб. Мені потім перепало від шефа, що я дозволяю виголошувати аматорські доповіді, на які ніхто не приходить. От і все, що мені про нього відомо. Ага, ще знаю, де він живе, бо я відіслав туди його старий капелюх. Жулінського 10, квартира 12.

— А чи був він потворний?

— Мабуть, так, бо навіть перелякав одну студентку, що складала тоді в мене залік.

— Чому ви відіслали йому того капелюха, а не віддали відразу, коли він прийшов повернути ваш?

— Бо тоді саме було літо, і я не мав його при собі.

— І останнє запитання, — Попельський відчував, як у його організмі щось наче відривається, як він стає чимраз легшим, немов після виснажливої дієти. — Чому ви не розповіли мені про цього потворного чоловіка, коли я вас про це запитував у «Шкотській»?

— Бо ви запитували не про капелюх, а про якусь жахливу потвору, — посміхнувся Ауербах. — Слово «капелюх» має чітке визначення, а «жахлива потвора» — ні. До побачення, пане комісаре. Йду поставити своє запитання доповідачеві.

Він простягнув руку Попельському й попрямував до дверей. Коли вже їх відчиняв, відчув, як комісарова долоня лягла йому на плече.

— А тепер справді останнє питання, — обличчя Попельського випромінювало таку втіху, як обличчя Ауербахових студентів, коли тим удавалося скласти в нього важкий іспит. — Що це за анекдот про обмін капелюхами, героєм якого ви є?

— Ах, ось ви про що! — Ауербах опустив руку. — Цей старий Потоків капелюх я носив майже рік і взагалі його не чистив. Коли хтось із колег мене запитав, чому я його не чищу, я відповів: «А чого б то я чистив капелюх злодієві!»

Катовиці, субота 13 березня 1937 року,

шоста година ранку

Мокк побризкав свіжо поголені щоки одеколоном, налив кілька краплин на долоні й пригладив волосся. Тоді відтягнув шлейки на животі й ляснув ними. Тихо насвистуючи, вийшов з ванної. Незважаючи на ранню пору, він був виспаний і відпочилий. Одяг сорочку, запнув бурштинові запонки, зав’язав краватку перед дзеркалом. Сів у вітальні до столу й витяг записника. На його першій сторінці було виведено старанним жіночим почерком: «Ернестина Неробіш, вул. Жоґали 4, кв. 1». Мокк видер із записника наступну сторінку. Примруживши очі від цигаркового диму, написав на ній: «Я не будив тебе, бо ти так чарівно спала… Почувайся як удома. Довіра за довіру».

Підійшов до ліжка й поклав аркушика на подушці, де ще виднів слід від його голови. Білявка, з якою він познайомився учора, щось тихенько промурмотіла уві сні. Мокк хотів погладити її по ледь вологому чолі, але передумав, злякавшись, що дівчина прокинеться.

Згасив нічника, тихо зачинив двері, вийшов у коридор і натиснув кнопку ліфта. Ліфтер, знаючи про його щедрість, улесливо привітався з ним.

— Ось тобі два злотих, — Мокк вручив йому монету. — На злотого купиш червоних троянд, а злотого залиш собі за клопіт.

— А що мені зробити з тими квітами, шановний пане?

— Віднесеш до моєї кімнати й покладеш біля ліжка, — Мокк пригрозив йому пальцем. — Але так, щоб не розбудити пані, котра там спить!

Катовиці, субота 13 березня 1937 року,

пів на сьому ранку

Мокк поїхав за адресою, яку дала йому дівчина, з котрою він провів ніч. Вулиця Жоґали знаходилася в тому ж таки районі Богучиці, де мешкав Борецький. Двері відчинила нехлюйна, опасиста баба років шістдесяти. Одягнена була в рожевий халат, а її товстий живіт сповивав брудний оксамитовий жовтий пасок. Над лобом стирчало довге волосся. Виглядало це так, наче хтось ізгорнув волосся з потилиці й перекинув через голову на лоба. У зморшках навколо очей видніли сліди чорної туші.

— Чого треба? — буркнула вона.

Мокк витяг з кишені папірець у двісті злотих і показав його жінці.

— У мене до вас життєво важлива справа, — він помахав банкнотою перед її очима. — Я заможний промисловець. Приїхав з Німеччини й шукаю гарної дівчини на кілька днів!

— Ни рузумію! — гаркнула стара. — Ту вже ни Німечина! Пу-нашуму гувурити!

Захряснула двері йому перед носом. Мокк зітхнув і вийшов на ще темну вулицю. Рушив повільним кроком і враз крутнувся на п’ятці. У помешканні Ернестини Неробіш