Містична річка - Денніс Ліхейн
Даяна, навпаки, випромінювала чуттєвість, яка зазнала поразки. Шон помітив збляклий синець під її правим оком. Вона здалася йому тупішою, ніж Ів, більше схильною до емоцій, а можливо, й до сміху. В її очах світилася прихована надія, потреба, що, як знав Шон, рідко приваблювала чоловіків іншого виду, ніж чоловіків-хижаків. Шон розумів, що наступними роками вона опиниться в центрі домашніх скандалів, які вимагатимуть втручання поліції, та, коли полісмени дістануться до її дверей, будь-яка надія в її очах погасне.
— Ів, — лагідно проказав Вайті, коли дівчата нарешті перестали плакати, — мені потрібна інформація про Романа Фоллов.
Ів кивнула з таким виразом, ніби чекала цього запитання, але нічого не сказала. Вона гризла свого великого пальця й дивилася на крихти на скатертині.
— Це той шпендрик, який крутиться біля Боббі О’Доннела? — запитав її батько.
Вайті підняв руку, щоб той замовк, і подивився на Шона.
— Ів, — сказав Шон, знаючи, що саме до Ів вони повинні добутися.
Її важче буде розколоти, ніж Даяну, але вона спроможна повідомити більше важливих подробиць.
Вона подивилася на Шона.
— Вас ніхто не переслідуватиме, якщо це вас турбує. Те, що ви нам розповісте про Романа Фоллов або Боббі, залишиться з нами. Вони ніколи не довідаються, що це надійшло від вас.
Даяна сказала:
— А якщо дійде до суду? Що тоді?
Вайті глянув на Шона так, наче казав: давай-но, викручуйся ти.
Шон зосередив свою увагу на Ів:
— Якщо ви не бачили, щоб Роман або Боббі витягували Кейті з машини…
— Ні.
— Тоді окружний прокурор не наполягатиме, щоб будь-хто з вас двох свідчив у відкритому суді. Ів, не бійтеся. Він може запитати чимало, але не примушуватиме вас відповідати.
— Ви їх не знаєте, — сказала Ів.
— Боббі й Романа? Звичайно, я їх знаю. Я посадив Боббі на дев’ять місяців, коли працював над справами про наркотики. — Шон нахилився й поклав свою руку на стіл десь за дюйм від її руки. — І він погрожував мені. Але це все, що він та Роман уміють — базікати.
Ів відповіла на приязний жест Шонової руки, скрививши губи в напівгіркій посмішці.
— Лайно собаче, — процідила вона.
— Ти не вживай таких слів у моєму домі, — сказав її батько.
— Містере Піджин, — перебив його Вайті.
— Ні, — заперечив Дру. — Мій дім — мої правила. Я не хочу, щоб моя дочка розмовляла так, ніби вона…
— Це був Боббі, — промовила Ів, і в Даяни вихопилося коротке зітхання. Вона подивилася на подругу так, ніби та втратила глузд.
Шон побачив, як брови Вайті вигнулися аркою.
— Ким був Боббі? — запитав Шон.
— Тим, хто зустрічався з Кейті. То був Боббі, а не Роман.
— Джиммі про це знав? — запитав Дру дочку.
Ів похмуро стенула плечима — такий жест Шон вважав типовим для підлітків її віку — повільне згинання тіла, що повідомляло, їй надто байдуже, щоб робити це зусилля.
— Ів, — повторив Дру, — він про це знав?
— Він знав і не знав, — відповіла Ів. Вона зітхнула й відхилила голову назад, поглянувши на стелю своїми чорними очима. — Її батьки думали, що ця її пригода скінчилася, бо протягом якогось часу сама Кейті гадала, що вона скінчилася. Проте Боббі зовсім так не вважав. Він усе приходив і приходив. Одного вечора він підняв її над майданчиком сходів на третьому поверсі.
— Ви це бачили? — запитав Вайті.
Вона похитала головою.
— Кейті мені сказала. Він підійшов до неї на вечірці десь із місяць чи півтора тому і вмовив її вийти з ним до зали, щоб вони могли там поговорити. Помешкання, в якому відбувалася вечірка, було на третьому поверсі. — Ів витерла обличчя тильним боком долоні, хоч, схоже, вона цілком виплакалася, й обличчя в неї було сухим. — Кейті розповіла мені, що вона намагалася йому пояснити — між ними все скінчено, але Боббі не хотів цього слухати й зрештою розлютився, схопив її за плечі та підняв над поруччям і протягом якогось часу тримав у повітрі над сходами. Одне слово, психопат. Він сказав їй, що вона лише тоді порве з ним, коли він порве з нею. Вона залишиться його дівчиною, поки він сам не припинить їхні взаємини, а якщо їй це не до вподоби, він скине її з третього поверху.
— Ісусе, — сказав Дру Піджин після хвилинної мовчанки. — Але ви ж знаєте цих людей!
— Отже, Ів, — мовив Вайті, — що сказав Роман Кейті того вечора в суботу?
Ів мовчала.
— Чому ти нам про це не кажеш? — запитав Вайті. — Даяно?
У Даяни був такий вигляд, ніби вона хоче випити.
— Ми все сказали Велові. Скільки ж можна про це говорити?
— Велові? — здивувався Вайті. — Велові Севіджу?
— Він приходив до нас сьогодні, — пояснила Даяна.
— І ти сказала йому, що казав Роман, але нам цього сказати не хочеш?
— Він належить до її родини, — пояснила Даяна й склала руки на грудях, показавши їм своє найкраще обличчя зразка «Пішли ви к бісу, копи».
— Я вам скажу, — погодилась Ів. — Ісусе. Він, мовляв, почув, що ми напилися й поводимося, як ідіотки, і йому не сподобалося це, і Боббі також, мовляв, не сподобається, й він радить нам повернутись додому.
— Тож ви поїхали додому?
— Ви коли-небудь розмовляли з Романом? Його запитання звучать як погрози.
— Зрозуміло, — сказав Вайті. — Ви не бачили, щоб він поїхав за вами з того бару абощо?
Ів похитала головою.
Вони подивилися на Даяну.
Даяна стенула плечима.
— Ми добряче напилися.
— Ви більше не були в контакті з ним того вечора? Жодна з вас?
— Кейті підвезла нас до мого дому, — сказала Ів. — Вона нас там висадила. Після того ми її більше не бачили.
Ів проковтнула останнє слово, потому знов підняла голову й набрала в груди повітря, стиснувши своє личко, наче кулак.
— З ким
