Містична річка - Денніс Ліхейн

Вайті коротко записав: «Магн., 8 год., п’ятниця» в свій блокнот.

— А куди їй треба було йти?

— Я не знаю, — сказав Бренден.

Мати роздушила ще одну сигарету об цілу гору недокурків, які вона наскладала на попільничці, підпаливши одну з погашених сигарет. Струмінь диму піднявся від тієї купи й попав Шонові в праву ніздрю. Естер Гарріс негайно припалила інший недокурок, і Шон побачив у своїй уяві поверхню її легень — вузлувату й чорну, як ебенове дерево.

— Брендене, скільки тобі років?

— Дев’ятнадцять.

— І коли ти закінчиш школу?

— Він уже її закінчив, — випередила його Естер.

— Торік я одержав атестат, — промовив Бренден.

— Отож, Брендене, — провадив далі Вайті, — ти й гадки не маєш, куди пішла Кейті увечері в п’ятницю, після того як розлучилася з тобою та з твоїм магнітофоном?

— Ні, — відповів Бренден. Це слово застрягло в нього в горлі, а його очі почервоніли. — Вона зустрічалася з Боббі, й він умлівав за нею, а мене її батько чомусь не злюбив, тому нам доводилось приховувати свої стосунки. Іноді вона не казала мені, куди йде, бо, певно, йшла побачитися з Боббі й, гадаю, хотіла переконати його, що між ними все скінчено. Я не знаю. Того вечора вона мені сказала, що йде додому.

— Джиммі Маркус тебе не злюбив, — промовив Шон. — Чому?

Бренден стенув плечима.

— Не знаю. Але він сказав Кейті, що не хоче, щоб вона зустрічалася зі мною.

Мати втрутилася до розмови:

— Що? Цей злодій вважає себе кращим за мою родину?

— Він не злодій, — сказав Бренден.

— Він був злодієм, — уточнила його мати. — А ти цього не знаєш, хоч і одержав атестат. Він давно був покидьком і злодієм. Мабуть, і дочка його недалеко від батька пішла. Вважай, сину, що тобі пощастило.

Шон і Вайті перезирнулися. Либонь, Шон зроду не бачив такої мерзотної баби, як Естер Гарріс. Вона випромінювала зло.

Бренден Гарріс розтулив був рота, щоб щось сказати матері, але знову його стулив.

— Кейті мала рекламні брошури Лас-Вегаса в своєму рюкзаку, — мовив Вайті. — Ми чули, вона збиралась туди поїхати. З тобою, Брендене.

— Ми… — Бренден опустив голову. — Ми справді хотіли поїхати до Вегаса. Ми хотіли одружитися. Сьогодні. — Він підвів голову, й Шон побачив, як сльози навернулися йому на очі. Бренден витер їх тильним боком долоні, перш ніж вони скапнули з очей, і сказав: — Такий був наш план.

— Ти хотів покинути мене? — скрикнула Естер Гарріс. — Поїхати, не сказавши мені ні слова!

— Мамо… Я…

— Як і твій батько. Так ти хотів? Покинути мене з твоїм малим братом, який ніколи не говорить жодного слова? Ось, Брендене, що ти збирався вчинити!

— Місіс Гарріс, — зупинив її Шон, — ми повинні зосередитися на справі, яку розслідуємо. Ви матимете доволі часу, щоб потім порозумітися з Бренденом.

Вона кинула на Шона погляд, який він бачив у багатьох правопорушників на багатьох допитах, погляд, який говорив, що цієї миті Шон її не цікавить, але, якщо він діятиме в тому ж дусі, вона наставить йому чимало синців, якими він не відбудеться.

Жінка знов поглянула на сина.

— То ти хотів таке зі мною вчинити?

— Мамо, я…

— Що ти? Що я тобі зробила такого поганого? Хіба я тебе не виховувала й не годувала? Хіба не купила тобі того саксофона на Різдво, на якому ти так ніколи й не навчився грати? Він і досі, Брендене, лежить у тебе в шафі…

— Мамо…

— Ні, ти його дістань. Покажи цим чоловікам, як ти гарно граєш. Діставай його, діставай.

Вайті зиркнув на Шона таким поглядом, ніби не вірив, що чує цю нісенітницю.

— Місіс Гарріс, — сказав він, — цього не треба.

Вона прикурила ще одну сигарету, сірник від люті стрибав у її руці.

— Я тільки й думала, щоб нагодувати його, — мовила Естер. — Купити йому одяг. Виховати його.

— А як же інакше, мем, — сказав Вайті, і цієї миті передні двері відчинилися. В хату увійшло двоє хлопців зі скейтбордами під рукою, обом було років по дванадцять чи десь так, можливо, по тринадцять. Один дуже скидався на Брендена — мав таке саме вродливе обличчя й темне волосся, але в його очах було щось від матері, якась невизначеність, що вселяла страх.

— Привіт, — сказав другий хлопчак, коли вони увійшли на кухню.

Як і Бренденів брат, він здавався маленьким, як на свій вік, але його обличчя було довге й понуре, обличчя підлого старого діда на дитячому тілі, що визирало з-під розкуйовджених пасом білявого волосся.

Бренден Гарріс підняв руку.

— Привіт, Джонні. Сержанте Паверс, офіцере Дівайн, це мій брат Рей і його друг Джонні О’Ші.

— Хелоу, хлопці, — сказав Вайті.

— Привіт, — повторив Джонні О’Ші.

Рей кивнув їм головою.

— Він не балакає, — промовила мати. — Його батько не стуляв рота, але син у нього німий. Іноді життя буває паскудно несправедливим.

Рей показав щось Бренденові руками, й Бренден йому відповів:

— Так, вони прийшли поговорити про Кейті.

— Ми хотіли покататися в парку. Але вони зачинили його, — сказав Джоні О’Ші.

— Завтра його відчинять, — мовив Вайті.

— Завтра буде дощ, — проказав малий так, неначе це вони винні в тому, що ті не можуть покататися в парку об одинадцятій годині вечора перед шкільним тижнем.

«І навіщо батьки відпускають дітей із дому так пізно?» — дивувався Шон.

Вайті обернувся до Брендена.

— Вона мала якихось ворогів? Когось, окрім Боббі О’Доннела, хто міг бути невдоволений нею?

Бренден похитав головою.

— Сер, вона була дуже мила дівчина. Мила дівчина й чудова людина. Усі любили її. Не знаю, що й сказати вам.

— Ми можемо тепер іти? — запитав хлопчик О’Ші.

Вайті поглянув на нього, піднявши брови:

— А хіба вам хтось забороняв іти?

Джонні О’Ші та Рей Гарріс вийшли з кухні, й було чути, як вони кинули свої скейтборди на підлогу у вітальні й пішли до кімнати Рея та Брендена, натикаючись на геть усе, як то роблять хлопчаки, яким по дванадцять років.

Вайті запитав Брендена:

— Де ти був між пів на другу й третьою годиною сьогодні вранці?

— Спав.