Містична річка - Денніс Ліхейн

— Я був тут. Морон Кросбі наготувався їхати додому. Його друзі хотіли забрати в нього ключі. Той недоумок пожбурив ними в друзів, але попав у дзиґарі.

Шон подивився на дзиґарі, що висіли над дверима, які вели до кухні. Скло було розбите, а стрілки зупинилися на 12.52.

— І вони пішли перед цим? — запитав Вайті в завсідника бару. — Дівчата.

— Десь на п’ять хвилин раніше, — відповів той. — Ключі попали в дзиґарі, і я подумав: «Добре, що дівчат тут не буде. Зараз почнеться таке, що їм краще не бачити».

Коли вони повернулися до автомобіля, Вайті запитав:

— Ти вже склав приблизний розпорядок?

Шон кивнув головою, перегорнувши свої записи.

— Вони покинули «Фоллі» о пів на десяту, відвідали «Банші», «Діка Дойлз» й «Спайрес-паб» у швидкій послідовності, зрештою зупинилися в «Мак-Ґіллзі» о пів на дванадцяту, а на десяту хвилину по першій були вже в «Останній краплі».

— І вона розбила свій автомобіль десь через півгодини.

Шон кивнув головою.

— Ти бачив якісь знайомі прізвища в барменовім списку?

Шон поглянув на список нічних відвідувачів, який нашкрябав йому на клапті паперу бармен у «Мак-Ґіллзі».

— Дейв Бойл, — сказав він голосно, коли переглянув запис.

— Той самий чоловік, із яким ви дружили, коли були дітьми?

— Може, й той, — погодився Шон.

— З ним треба буде поговорити, — сказав Вайті. — Він уважає тебе своїм другом і не ставитиметься до нас, як до копів, не приховуватиме істину без видимої причини.

— Авжеж.

— Ми занесемо його до завтрашнього списку опитуваних.

Вони знайшли Романа Фоллов в кав’ярні «Вищий світ» на Пагорбах, де той пив каву з молоком. Він сидів із жінкою, схожою на модель, — з коліньми гострими, як і її вилиці, трохи вибалушеними очима, бо шкіра на її обличчі була так туго натягнута на кістки, що здавалася приклеєною до них, одягненою в гарну літню сукню на бретельках, не товщих за макарони, що робили її сексуальною та скелетоподібною водночас. Шон дивувався, як їй щастило створювати таке враження, й вирішив, що в цьому їй допомагає перловий блиск досконалої шкіри.

На Романі була шовкова футболка, заправлена у відпрасовані бавовняні штани, й він мав такий вигляд, ніби щойно вийшов із павільйону, де знімавсь у фільмі, дія якого відбувається в Гавані або в Кі-Весті. Він цмулив свою каву з молоком і гортав газету разом зі своєю дівчиною. Роман читав там бізнесову інформацію, а його модель переглядала повідомлення про новинки стилю.

Вайті підсунув до них стільця і промовив:

— Здоров був, Романе! Де це продають такий чоловічий одяг? Шикарна сорочка.

Роман, не відриваючи погляду від газети, запхав у рота круасан.

— Сержанте Паверс, як вам ведеться? З вашою «хондою» все гаразд?

Вайті захихотів. Шон сів поруч із ним.

— Дивлячись на тебе, Романе, я ладен заприсягтися, що ти ще один яппі, який встає рано-вранці й поспішає до свого «Мака».

— У мене «Пі-Сі», сержанте. — Роман згорнув свою газету й вперше подивився на Вайті й Шона. — О, — сказав він, звертаючись до Шона, — я вас десь уже бачив.

— Шон Дівайн. Поліція штату.

— Справді, справді, — мовив Роман. — Тепер пригадую. Я вас бачив у суді, де ви свідчили проти одного мого друга. Гарний костюм. Поліціянти тепер стали розумітися на пристойних речах. Либонь, навчились у своїх клієнтів.

Вайті подивився на модель.

— Тобі, люба, купити стейк чи чогось іншого?

— Чого? — перепитала дівчина.

— Може, тістечко абощо? Я частую.

— Не робіть цього, — мовив Роман. — Ви прийшли у справі, еге ж? Нехай вона залишиться між нами.

— Романе, мені цього не треба, — сказала модель.

Роман усміхнувся.

— Усе гаразд, Мікаело. Ти просто не звертай на нас уваги.

— Мікаела, — промовив Вайті. — Гарне ім’я.

Мікаела втупилася в свою газету.

— Що привело вас сюди, сержанте?

— Ячмінні коржі, — сказав Вайті. — Люблю ячмінні коржі, які подають у цьому барі. Ага, до речі, Романе, ти знайомий із жінкою, яку звуть Кетрін Маркус?

— Авжеж. — Роман ковтнув трохи своєї кави з молоком, витер губи серветкою й знову кинув її собі на коліна. — Я чув, сьогодні її знайшли мертвою.

— Це правда, — підтвердив Вайті.

— Для репутації регіону погано, коли щось таке відбувається.

Вайті схрестив руки й подивився на Романа.

Роман надкусив ще один шматок круасана й випив ще трохи кави з молоком. Потому схрестив ноги, витер рота серветкою і якусь мить витримував погляд Вайті. Шон бачив, що починається одна з тих сцен, яких він терпіти не міг, але які були неминучі в його роботі, — ідіотські змагання, коли кожен намагається виграти битву поглядів, не бажаючи опустити очі перед своїм супротивником.

— Так, сержанте, — сказав Роман. — Я знав Кетрін Маркус. Ви прийшли сюди, щоб запитати мене про це?

Вайті стенув плечима.

— Я знав її, і я бачив її в барі останнього вечора.

— І ти обмінявся з нею кількома словами, — сказав Вайті.

— Обмінявся, — підтвердив Роман.

— Якими словами? — запитав Шон.

Роман і далі дивився на Вайті, наче Шон не заслуговував більше уваги, аніж він йому вже приділив.

— Вона зустрічалася з моїм другом. Вона була п’яна. Я сказав їй, що вона виставляє себе ідіоткою, і їй та обом її подругам слід повернутися додому.

— Хто твій друг? — запитав Вайті.

Роман усміхнувся.

— Облиште, сержанте. Ви знаєте, хто він такий.

— То скажи це словами.

— Боббі О’Доннел, — промовив Роман. — Задоволені? Вона зустрічалася з Боббі.

— Постійно?

— Пробачте?

— Постійно? — повторив Вайті. — Вона постійно зустрічалася з ним? Чи зустрілася з ним один раз?

— Постійно, — сказав Роман.

Вайті щось нашкрябав у своєму записнику.

— Романе, це суперечить інформації, яку ми маємо.

— Справді?

— Так. Ми чули, вона дала йому відкоша кілька місяців тому, але він не хотів її відпускати.

— Ви знаєте жінок, сержанте.

Вайті похитав головою.

— Ні, Романе, я хочу, щоб ти мені розповів, як складалися їхні взаємини.

Роман згорнув свою частину газети.

— Вони з Боббі постійно то сварилися, то мирилися. То вона закохана в нього по вуха, то наступної хвилини проганяє його геть.

— Вона жене