Містична річка - Денніс Ліхейн

— Я знаю, — мовив Джиммі. — Вона не стала б зустрічатися з цим молодиком.

— Ні? — запитав Шон.

— Ні.

— Чому ти такий упевнений?

— Ти допитуєш мене, Шоне?

— Я не допитую тебе, Джиме. Я лиш запитую, чому ти такий упевнений, що твоя дочка не зустрічалася з цим юним Бренденом Гаррісом?

Джиммі видихнув з рота повітря і спрямував його на стелю.

— Батько знає. Ви не згодні?

Шон вирішив на цьому припинити дискусію і кивком голови передав її Вайті.

— То з ким же вона зустрічалася?

— Цими днями ні з ким, — відповіла Аннабет. — Наскільки нам відомо.

— А що з її колишніми бойфрендами? Хтось може серед них бути невдоволеним? Той, кого вона покинула абощо.

Аннабет і Джиммі зглянулись, і Шон завважив відчуття, яке їх опанувало, — підозру.

— Боббі О’Доннел, — несподівано проказала Аннабет.

Вайті поклав авторучку на свій блокнот і через стіл витріщився на них.

— Ми говоримо про того самого Боббі О’Доннела?

— Не знаю, — відповів Джиммі. — Торговця кокаїном і сутенера? Йому років двадцять сім, еге?

— Цей суб’єкт нам відомий, — сказав Вайті. — Ми затримували його безліч разів у вашій місцевості за чималу кількість правопорушень.

— А проте ви не звинуватили його ні в чому.

— Містере Маркус, насамперед я працюю в поліції штату. Якби вбивство сталося не на території парку, мене б тут узагалі не було. Східний Бакінгем переважно під юрисдикцією міста, і я не відповідаю за діяльність міських полісменів.

— Я скажу це моїй подрузі Конні. Боббі з приятелями висадили в повітря її квіткову крамницю, — промовила Аннабет.

— Навіщо? — запитав Шон.

— Бо вона не захотіла йому платити, — відповіла Аннабет.

— Платити за що?

— За те, що він не висаджує в повітря її паскудну квіткову крамницю, — сказала Аннабет і зробила ще один ковток кави.

«Ця жінка — твердий горішок, — подумав Шон. — Трахнути її було б небезпечно».

— Отже, ваша дочка, — сказав Вайті, — зустрічалася з ним?

Аннабет кивнула головою.

— Не дуже довго. Кілька місяців, Джиме? Їхні взаємини завершилися в листопаді.

— І як Боббі сприйняв їхній розрив? — запитав Вайті.

Маркуси знову зглянулись, а тоді Джиммі промовив:

— Одного вечора він виявив своє невдоволення. Прийшов до нас разом зі своїм цепним собакою Романом Фоллов.

— І?

— І ми ясно показали їм, що вони мусять піти.

— Хто це, ми?

— Кілька моїх братів живуть у помешканні над нами й під нами. Вони вважали своїм обов’язком захищати Кейті, — відповіла Аннабет.

— Севіджі, — промовив Шон Вайті.

Вайті знову поклав свою авторучку на блокнот і пучками великого та вказівного пальців доторкнувся до шкіри в кутиках своїх очей.

— Брати Севіджі. Он як.

— Так, мої брати Севіджі, а що?

— Попри всю мою пошану до вас, мем, я боюся, щоб сьогоднішня пригода не закінчилася чимось іще жахливішим. — Вайті опустив голову, круто зігнувши шию. — Я не хочу образити вас, але…

— Так зазвичай кажуть людині, перед тим як її образити.

Вайті подивився на неї зі здивованою усмішкою.

— Ви не можете не знати, що ваші брати мають кепську репутацію.

Аннабет відповіла на усмішку Вайті твердим поглядом.

— Я знаю, хто вони такі, сержанте Паверс. Можете не танцювати навколо них.

— Один із моїх друзів у відділі тяжких злочинів майор Краймс сказав мені кілька місяців тому, що Боббі О’Доннел мав якусь історію, пов’язану з рекетом і героїном. Як відомо, обидва види діяльності належать Севіджам.

— Тільки не в Низинах.

— А яку це має вагу, мем?

— Тільки не в Низинах, — повторив Джиммі. Його рука лежала на руці дружини. — Тобто вони не займаються цією гидотою в безпосередньому сусідстві з собою.

— То в сусідстві з іншими, — промовив Вайті й на мить поклав цю фразу перед собою на стіл. — У всякому разі на Низинах утворився певний вакуум, який можна використати. І якщо мої відомості відповідають реальності, Боббі О’Доннел хоче ним скористатися.

— Ну, то й що? — запитав Джиммі, трохи підвівшись зі стільця.

— То й що? — вторила йому Аннабет.

— І який стосунок, сержанте, це має до моєї дочки?

— Безпосередній, — сказав Вайті, широко розвівши руки. — Безпосередній, містере Маркус, бо все, чого хотіла протилежна сторона, був невеличкий привід, щоб розпочати війну. Тепер вони його мають.

Джиммі похитав головою, гірка посмішка скривила кутики його рота.

— То ви так не думаєте, містере Маркус?

Джиммі підняв голову.

— Я думаю, моє сусідство, сержанте, невдовзі зникне. А разом із ним зникне й злочинність. І це станеться не через Севіджів, О’Доннелів чи вас, хлопці, що з ними воюєте. Так станеться тому, що прибутки тут падають, а податки зростають, і кожен хоче повернутися назад до міста. Незабаром тут усе заповнять ресторани. А люди, що тут оселяться, не потребуватимуть героїну та шість барів на один квартал чи роботу за десять доларів за годину. Їхнє життя буде заможним. Вони матимуть майбутнє, гроші та їздитимуть на першокласних німецьких автомобілях. Тож коли вони тут оселяться — а вони вже тут оселяються, — злочинність і половина нинішнього населення звідси виселяться. Отож я не маю підстав, сержанте, сподіватися, що Боббі О’Доннел і мої шваґри стануть воювати. Воювати за що?

— За сьогоднішній день, — відповів Вайті.

— Ви справді думаєте, що О’Доннел убив мою дочку? — запитав Джиммі.

— Я думаю, що Севіджі можуть запідозрити його в цьому. І думаю, хтось мусить переконати їх, що це не так, інакше нам буде нелегко робити свою роботу.

Джиммі й Аннабет сиділи на протилежному кінці столу, Шон намагався щось прочитати на їхніх обличчях, але нічого не прочитав.

— Джиммі, — докинув Шон, — повір мені, ми зможемо закрити цю справу дуже швидко.

— Справді? — запитав Джиммі. — Шоне, я повірю твоєму слову.

— Повір. І ми доведемо її до кінця, тож суд нам її не поверне як позбавлену доказів.

— Як довго?

— Що?

— Як довго вам доведеться працювати, щоб посадити її вбивцю за ґрати?

Вайті підняв руку.

— Стривайте секунду, містере Маркус, ви маєте намір торгуватися з нами?

— Торгуватися? — Обличчя Джиммі знову набуло смертного кольору