Клуб «100 ключів» - Жорж Сіменон

— Я не зовсім розумію вас.

— Я не дуже знаюся на таких речах, але мені доводилося читати газети. Коли відбувається щось подібне до того, що сталося в неділю, поліція, як правило, втручається в особисте життя всіх, хто хоч трохи причетний до даної справи. При цьому не має ані найменшого значення, винний ти в чомусь чи безневинний. А оскільки я одружена і люблю свого чоловіка, я питаю: що ви наміряєтеся робити?

— З хусточкою?

— Так, коли хочете.

— Ваш чоловік знає про те, що сталося?

Її губи смикнулися гнівно й нетерпляче, і вона кивнула:

— Ви розмовляєте геть як моя мати!

— Але ваша мати гадає, що вашому чоловікові, певно, відомо, як ви проводите час поза вашою домівкою!

Вона зневажливо посміхнулася.

— Ви ще намагаєтеся добирати виразів, чи не так?

— Коли вам так хочеться, я називатиму речі своїми іменами. Судячи з того, що ви мені допіру сказали, ваша матінка здогадалася, що ви, як то кажуть, наставляєте роги своєму чоловікові?

— Не знаю, чи сама вона здогадалася, та мені, в кожному разі, вона це казала.

— Я теж не висмоктав цього з пальця і тепер хотів би в дечому пересвідчитися. А втім…

Вона все ще дивилася йому просто в вічі, і комісарові набридло панькатися з нею.

— А втім, винуватьте саму себе в тому, що така думка може спасти кожному. Як мені відомо, вам тридцять вісім років, а заміж ви вийшли в двадцять. Важко повірити, що ваша недільна нічна пригода була лише першою в житті.

— Вона й справді не перша, — тихо проказала вона.

— Вам треба було провести у вашої матінки лише одну ніч, і ви притягли з собою коханця.

— А що як ми не часто маємо змогу провести ніч разом?

— Я не засуджую вас, я лише констатую. Та, погодьтеся, все це наводить на думку, що вашому чоловікові має бути відомо…

— Він нічого не знав і поки що нічого не знає. Тому я й повернулася сюди…

— Чому ви від'їхали ополудні в понеділок?

— Я не знала, що сталося з Ерве після того, як він пішов од мене, почувши Розині стогони. І я не уявляла собі, що зробить мій чоловік, коли про все дізнається. Ось я і вирішила запобігти його приїздові сюди.

— Розумію. І, опинившись у Парижі, ви й далі турбувалися?

— Так. Я зателефонувала Шарлеві, який сказав мені, що розслідування вестимете ви.

— Це вас заспокоїло?

— Ні.

— Я можу подавати, панове?

Мегре кивнув, і вони поновили розмову, коли суп уже був на столі.

— Мого чоловіка буде про все повідомлено?

— Навряд. Хіба що в разі крайньої потреби.

— Ви підозрюєте мене в спробі отруїти матір? Його ложка на мить зупинилася в повітрі. Він здивовано і не без захвату глянув на неї.

— А чому ви питаєте мене про це?

— Бо тільки я могла підсипати отруту їй у склянку. Точніше, лише я залишалася ще в домі, коли це сталося.

— Чи не хочете ви сказати, що це могла зробити, скажімо, Мімі перед своїм від'їздом?

— Мімі, або Шарль, або, нарешті, Тео. Але підозра все одно повинна впасти на мене.

— Чому ж «усе одно»?

— Адже всі переконані, що я не люблю своєї матері.

— А це правда?

— Це майже правда.

— Ви не будете заперечувати, коли я поставлю вам кілька запитань? Зауважте собі, що я це роблю неофіційно. Адже ви самі зажадали зі мною зустрітися.

— Але ж ви однаково поставили б їх мені.

— Можливо. Навіть напевне.

Літне подружжя вечеряло через три столики від них, а ще трохи далі жінка середнього віку не зводила очей зі свого вісімнадцятирічного сина, доглядаючи за ним, як за малою дитиною. Ще з-за одного столу долинали вибухи сміху: там сидів гурт дівчат.

Мегре та його знайома розмовляли впівголоса, не перериваючи вечері. Розмова їхня перебігала зовні спокійно, немов йшлося про найзвичайніші речі.

— Ви давно вже недолюблюєте матір?

— Відтоді, як мені стало ясно, що вона ніколи мене не любила, що я була для неї зайвим тягарем і, на її думку, зіпсувала їй життя.

— А коли ви зробили це відкриття?

— Ще як була дівчинкою. А втім, я помиляюся, коли кажу тільки про себе. Правильніше було б сказати, що моя матінка ніколи нікого не любила, навіть мене.

— І вашого батька також?

— Одразу по смерті його було забуто назавжди. Спробуйте знайти в домі бодай одну його фотографію. Ви. щойно оглянули всю віллу. Ви були і в кімнаті матері. Вас там ніщо не здивувало?

Він напружив свою пам'ять, потім признався:

— Ні.

— Це тому, що ви, мабуть, не часто буваєте в домах старих жінок. У них на стінах завжди розвішано безліч фотографій.

Вона мала рацію. Але тут він пригадав портрет старого в розкішній срібній рамці на тумбочці в спальні.

— Мій вітчим, — відповіла вона, коли Мегре сказав про портрет. — Та, по-перше, його поставлено там через гарну рамку, а по-друге, він усе-таки колишній власник «Жюва». А це щось та важить. І нарешті, півжиття він був на побігеньках у моєї матері і дав їй усе, що вона має. А мій портрет ви там