Клуб «100 ключів» - Жорж Сіменон
— Я ні разу в житті не користувалася протизаплідними засобами. І не давала користуватися ними чоловікам.
— Чому?
— Не знаю. Можливо, з якоїсь бридливості… Незважаючи на темряву, йому здалося, що жінка зашарілася. В її голосі з'явилася нова нотка. — А від кого ви дізналися про це напевне?
— Від одного молодого лікаря, асистента в клініці Ларібуаз'єр.
— Вашого коханця?
— Одного з них. Він дослідив мене, а потім передав на дослідження колегам.
Мегре завагався, не наважуючись поставити їй запитання, що наче саме рвалося з губів. Жінка зараз же відчула це.
— Сміливіше, комісаре! Все, що в моїй спромозі…
— Ці його колеги досліджували вас лише як медики? Чи…
— Ну, певно, що так!
— Тоді все ясно.
— Уявляєте, як мені потім захотілося з усім цим покінчити?
Вона промовила це спокійно, не підвищуючи голосу, наче йшлося зовсім не про неї, а про історію чужої хвороби.
— Ви хочете ще про щось запитати?
— Щиро кажучи, так. Під час цих ваших… любовних дослідів або пізніше з вашим чоловіком чи з іншими… ви відчували?..
— Належну насолоду? Ви це маєте на увазі?
— Скажімо, вдоволення?
— Ні того, ні того. До речі, не ви перший мене про це запитуєте. Мені завжди було байдуже, чи то випадковий перехожий, підчеплений на вулиці, чи якийсь там рафінований інтелігент, чи хоча б не знати, який видатний чоловік…
— Як, наприклад, Ерве Пейро?
— Ерве Пейро нахаба і йолоп.
— Як би ви повелися, коли б ваша мати раптом сказала вам, що знає про цей бік вашого життя?
— Я б відповіла: «Не сунь носа не в свої справи!»
— А що, якби вона сказала, що вважає за свій материнський обов'язок розповісти про все вашому чоловікові? Аби вас урятувати.
Арлетта ледь сповільнила крок.
— Так от куда ви гнете! — з докором мовила вона не відразу.
— Далебі, я не хотів цього.
— Я вже казала вам, що ладна на все, аби тільки Жюльен ні про що не дізнався.
— Але ж чому?
— Невже не зрозуміло?
— Ви не хочете завдати йому болю?
— І це також. Жюльен щасливий. Я ще ніколи не зустрічала таких щасливих чоловіків. І ніхто не має права позбавляти його щастя. А потім…
— Що іще?
— Можливо, він єдиний чоловік, який шанує мене, ставиться до мене інакше, ніж… Ви знаєте, що я маю на увазі.
— І вам це потрібно?
— Можливо.
— Настільки, що, коли б ваша мати…
— Коли б вона почала погрожувати, що зганьбить мене в його очах, я пішла б на все, щоб не допустити цього.
— Аж до вбивства?
— Еге ж. Вона додала:
— Можу запевнити вас, що такої нагоди поки що не було.
— Чому — «поки що»?
— А тому, що тепер вона не лише здогадується, — в неї є прямі докази. Сьогодні вона сказала мені про це.
— Що ж вона вам сказала?
— Ви будете вражені, коли я повторю її слова. Бачите, моя матінка, хоч вона зовні схожа на маркізу, в душі залишилася плебейкою, донькою рибалки, і в родинній обстановці вона не добирала виразів. Вона сказала, що я могла б жирувати десь-інде, бо її дім не бордель. З приводу того, що було між мною та Ерве, вона дозволила собі висловитися в найогидніших виразах. А Жюльєна вона назвала рогатою тварюкою, додавши, що він буцімто все знає і навіть користується з того…
— Ви боронили його?
— Я звеліла їй замовкнути.
— Яким чином?
— Дивлячись їй просто у вічі, я звеліла їй замовкнути. Та вона не вгавала. Тоді я дала їй ляпаса. Це настільки її приголомшило, що вона відразу заспокоїлася.
— Вона чекає на вас?
— Вона, звичайно, не ляже спати, аж поки я не повернуся.
— Ви справді збираєтеся там ночувати?
— Ви знаєте всі обставини і повинні згидитися, що мені важко діяти інакше. Перед від'їздом я повинна бути певна, що вона нічого не скаже Жюльєнові і не зробить нічого такого, що могло б його стривожити.
Вона помовчала, потім, здогадуючись про занепокоєність Мегре, додала з усмішкою:
— Не бійтеся, не станеться ніякої драми!
Вони дісталися аж до вершини скелі. Молочна завіса туману відділяла їх від моря, яке билося об прибережне каміння.
— Спуститися ми можемо, повернувши праворуч. Дорога тут краща і виведе нас просто до «Халупки». Ви певні, що не маєте більш до мене запитань?
Видно, вже зійшов місяць, бо туман став прозоріший, і, коли Арлетта зупинилася, він побачив бліду пляму її обличчя та темну, немов криваву, смугу рота.
— Поки що в мене немає ніяких запитань.
Вона зупинилася і, повернувшись обличчям до нього, запитала вже іншим голосом, звук якого неприємно вразив комісара:
— А чому б вам не скористатися з цієї оказії, як це зробив би кожен інший на вашому місці?
Мегре насилу стримався, щоб не дати їй ляпаса, як малій хуліганці, але обмежився тим, що, міцно стиснувши її за лікоть, майже силоміць потяг униз по спуску.
— Майте на увазі: я не
