Клуб «100 ключів» - Жорж Сіменон

— Коли?

— Сьогодні вдень.

— Ми просто сказали одна одній правду в вічі. Проте, як завжди, спокійно. Це вже в нас стало грою, коли ми залишаємося вдвох.

Вона відмовилася від солодкого і, перш ніж підвестися з-за столу, підфарбувала губи, дивлячись у маленьке люстерко, і попудрилася малесенькою пухівкою.

Її очі були найясніші у світі, ще більш цнотливо блакитні, аніж у Валентіни. Але вони були так само порожні, як і небо над морем, в якому Мегре недавно марно намагався побачити зелений промінь.

Мегре запитував у себе, — чи скінчиться їхня розмова з вечерею, чи вона продовжить її десь-інде. Його співтрапезниця саме запалювала сигарету, коли адміністратор готелю підійшов до комісара і сказав йому тихо, настільки тихо, що Мегре попросив його повторити:

— Вас просять до телефону.

— Хто?

Адміністратор глянув на молоду жінку так промовисто, що не тільки вона, а й сам Мегре відчув себе ніяково. Арлетта спохмурніла, але погляд залишився, як і доти, байдужий.

— Скажете ви нарешті, хто просить мене до телефону? — запитав Мегре, якому увірвався терпець.

Ображений до глибини душі, адміністратор промовив, неначе його примусили виказати секрет державної ваги:

— Пан Шарль Бессон.

Мегре крадькома підморгнув Арлетті: адже вона могла подумати, що телефонує її чоловік. Підводячись із-за столу, Мегре запитав:

— Ви почекаєте на мене?

І після того, як вона опустила очі на знак згоди, він попрямував до кабіни з адміністратором, котрий на ходу пояснював:

— Краще було б, коли б я послав вам записку. Мушу вибачитися за помилку одного з моїх службовців. Пап Бессон уже, здається, дзвонив вам удень — двічі, а то й тричі. І вам забули сказати про це відразу, коли ви повернулися вечеряти.

Від гучного голосу в трубці задрижала мембрана.

— Комісар Мегре? Мені так ніяково, я навіть не знаю, як виправдатися перед вами. Але, можливо, ви не дуже осудите мене, коли дізнаєтеся, що зі мною сталося…

Голос шаленів. Мегре не міг вставити жодного слова.

— Я відірвав вас од роботи, сім'ї. Я змусив вас приїхати до Етрета і навіть не зустрів вас. У кожному разі, я хочу сказати, що збирався неодмінно бути цього ранку на вокзалі і марно намагався зв'язатися з начальником станції по телефону, щоб він попередив вас. Алло!

— Я слухаю.

— Уявіть собі, минулої ночі я змушений був виїхати до Дьєппа, моя теща була при смерті.

— Вона померла?

— Лише сьогодні вдень. У неї, бачте, самі доньки, і я єдиний чоловік на всю родину. Я змушений був там залишитися. Адже ви знаєте, як воно буває: доводиться про все турбуватися. Одразу виникає безліч проблем. Я не міг зателефонувати вам із дому: небіжчиця не терпіла ніякого шуму. Я тричі вискакував на вулицю й намагався додзвонитися до вас із сусідньої кав'ярні. О! Це було жахливо.

— Вона дуже страждала?

— Не дуже. Але вона знала, що вмирає.

— Скільки їй було років?.

— Вісімдесят два. Тепер я повернувся до Фекана й вожуся з дітьми, бо жінка залишилася там. З нею лише немовля. Але, якщо ви хочете, я можу сісти в машину й приїхати до вас увечері. Або скажіть мені, о котрій годині завтра вранці ви найменше зайняті — і я неодмінно буду.

— Ви хочете мені щось повідомити?

— З приводу того, що сталося в неділю? Мені навряд чи відомо більше, ніж те, що ви вже знаєте. Ага! Мені пощастило домогтися, що всі нормандські газети, як у Гаврі, так і в Руані, не писатимуть про те, що сталося. Отже, і в Парижі ніхто не знатиме. Повірте мені, це було не так легко влаштувати. Я сам їздив до Руана у вівторок вранці. Вони надрукували повідомлення в три рядки, вказавши, що, певно, йдеться про нещасливий випадок.

Шарль Бессон нарешті передихнув, та комісар не знав, що йому казати.

— Ви добре влаштувалися? — провадив далі Бессон. — Сподіваюся, вам дали гарний номер? Можна гадати, що ви розплутаєте цю прикру історію? Вранці встаєте рано? Може, я б під'їхав до вас, годині о дев'ятій ранку.

— Якщо вам не важко.

— Дякую. Ще раз прошу — пробачте.

Вийшовши з кабіни, Мегре побачив, що Арлетта залишилася в залі зовсім сама. Стіл, за яким вона сиділа, спершись ліктем, уже прибирали.

— Він каже, що йому довелося їхати до Дьєппа.

— Вона вмерла нарешті?

— Вона хворіла?

— Уже років двадцять, коли не тридцять. І все казала, що вмирає. Шарль, певно, радий.

— Він не любив її?

— На якийсь час він поправить свої справи, адже йому дістанеться чимала спадщина. Ви знаєте Дьєпп?

— Дуже мало.

— Родині Монте належить приблизно чверть усіх будинків у місті. Тепер Шарль розбагатіє, але все-таки умудриться втратити й ці гроші в якійсь новій божевільній афері, якщо тільки Мімі його не зупинить, — адже кінець кінцем це її гроші. А вона, як мені відомо, не дасть себе скривдити.

Цікаво: вона казала про все це без злості, в голосі її не відчувалося ні ворожнечі, ні заздрощів, неначе вона розповідала про людей взагалі, бачачи їх такими, як вони є, і судила про них, як про експонати антропологічного музею.

Мегре знову сів напроти неї, натоптав люльку, але не квапився запалити її.