Клуб «100 ключів» - Жорж Сіменон

— Ви скажете мені, коли я вам набридну? — промовила Арлетта.

— Ви нібито не поспішаєте повернутися до «Халупки»?

— Ні. Не поспішаю.

— Настільки, що згодні на будь-яке товариство?

Він знав, що річ зовсім не в тім. Почавши розповідати про себе, вона, очевидно, не від того, щоб продовжувати цю розмову. Та в цій великій залі, де погасли вже три чверті вогнів і прислуга давала зрозуміти, що вони всіх затримують, важко було поновити розмову з того, на чому вона урвалася.

— Може, підемо ще кудись?

— Куди? Коли до бару, то там ми ризикуємо здибати Тео, а я не хочу його бачити.

— Ви досі не любите його?

— Ні. Не знаю.

— Ви сердитесь на нього?

— Не знаю. Ходімо. Ми можемо просто прогулятися.

Вони вийшли. Була темна, туманна ніч. Світло ліхтарів, що горіли там і там, розпливалося мерехтливими кругами. І дужче, ніж удень, чувся розмірений шум моря, що віщував шторм.

— Дозвольте мені продовжити допит?

Вона носила туфлі на дуже високих підборах. Через них вона уникала вулиць без тротуарів, особливо вимощених бруком, де боялася викрутити собі ногу.

— Для цього я й прийшла сюди. Рано чи пізно, ви б усе одно мене допитали, правда? Краще вже зі спокійною душею повернутися завтра до Парижа.

З часів молодості не часто доводилося Мегре блукати ось так уночі темними й холодними вуличками містечка в товаристві гарної жінки, і він відчував себе мало не грішником, їм стрічалися лиш нечисленні перехожі, чиї кроки чулися задовго до того, як із темряви виникав силует. Майже всі оберталися вслід цій запізнілій парі; за ними стежили і з-за штор освітлених вікон.

— В неділю, коли не помиляюся, був день народження — вашої матері?

— Еге ж, третього вересня. Вітчим перетворив цей день на щось подібне до національного свята. І не дозволяв, щоб хтось із родини не був на святкуванні. Ми зберегли звичай зустрічатися цього дня в матері. Для нас це стало традицією, ви розумієте?

— За винятком Тео, судячи з того, що ви мені розповіли.

— Еге. ж, за винятком Тео після смерті його батька.

— Ви привезли на цей день подарунки? Чи можна дізнатися, які саме?

— За дивним збігом Мімі і я зробили майже однакові подарунки: мереживні комірці. Моїй матері важко догодити. В неї є все, що вона могла б побажати, — речі рідкісні й дуже коштовні. Коли їй дарують якийсь дріб'язок, вона вибухає реготом, від якого всім стає ніяково. І дякує з перебільшеним запалом. Та вона нетямиться від мережив, і от нам з Мімі спало на думку одне й те саме.

— Ні шоколаду, ні цукерок, нічого солодкого?

— Здогадуюся, що ви маєте на увазі. Ні, нічого цього не було. Ніхто б не наважився подарувати їй шоколад чи цукерки, вона їх терпіти не може. Бачите, моя матінка належить до тих тендітних на вигляд жінок, які віддадуть будь-які солодощі за шматок маринованного чи засмаженого оселедця, солоний корнішон та добрячий шмат сала.

— А ви?

— Я не така.

— Хтось із вашої родини здогадується про те, що колись сталося між вашим вітчимом та вами?

— Чесно кажучи, я не певна цього. Та я ладна заприсягтися, що мати все знала.

— Від кого вона могла дізнатися?

— Вона завжди вміла обійтися без сторонньої допомоги. Даруйте, але мені знову доводиться лихословити: вона завжди підслуховувала під дверима, це її давня пристрасть. Спочатку вона стежила за мною, потім за Фернаном. Вона шпигувала за всіма, хто мешкав у будинку, в її будинку, — в тім числі за метрдотелем, шофером та покоївками.

— Навіщо?

— Щоб знати, що відбувається в її домі.

— І ви гадаєте, що вона Знала про вас із Тео?

— Я майже певна.

— І вона ніколи нічого вам не казала, навіть не натякала? Адже вам не було тоді й двадцяти років. Вона могла б вас і попередити.

— А для чого?

— Коли ви оголосили про свій намір вийти заміж за Жюльєна Сюдра, хіба вона не намагалася вас відмовити? В той час цей шлюб виглядав, як мезальянс. Фернан Бессон був на вершині успіху. Ви жили в розкошах — і раптом виходите заміж за небагатого зубного лікаря, за людину без майбутнього.

— Мати нічого не казала.

— А вітчим?

— Він не наважився. Він почувався винним переді мною, мені здається, його мучило сумління. Думаю, що, по суті, він був цілком пристойною і навіть совісною людиною. Він, певно, був переконаний, що я чиню так через нього. Він хотів зробити мені багатий подарунок, але Жюльен не прийняв його.

— На вашу пораду?

— Авжеж.

— І ваша мати не здогадувалася про це?

— Ніколи.

Вони йшли тепер стежкою, що підіймалася круто вгору до вершини скелі; через однакові проміжки часу небо прорізав промінь маяка, і здалеку долинало зловісне виття сирени, ввімкнутої задля туману. Навіть тут, нагорі, відчувався терпкий запах водоростей. Незважаючи на високі підбори та паризький костюм, Арлетта не виказувала жодних ознак утоми і не скаржилася на холод.

— Я поставлю вам ще одне запитання. Більш інтимне.

— Ви не здивуєте мене жодним із ваших запитань.

— Коли ви дізналися, що не зможете стати матір'ю? Ще до шлюбу?

— Так.

— Звідки ж?

— Невже ви забули, що я вам допіру сповідала?