Клуб «100 ключів» - Жорж Сіменон

Лише про неї саму він не знав нічого, крім того, що вона була тілиста дівка з пишним бюстом.

— До речі, — звернувся він до Кастена, котрий уже натискав на стартер, — у Рози, видно, залишились якісь особисті речі в її кімнаті. Куди вони поділися?

— Родичі склали все до валізки, яку вони принесли з собою.

— Ви Оглянули ці речі?

— Я не зважився; коли ви побуваєте в них, ви мене зрозумієте. Зустрічають вони зовсім не по-дружньому. Підозріливо роздивляються вас і щоразу переглядаються, перш ніж сказати «так» чи «ні».

— Завтра я неодмінно зустрінуся з ними.

— Б'юсь об заклад, що Шарль Бессон складе вам візит. Адже для того, щоб ви взялися за цю справу, він потурбував самого міністра.

Кастен повів свою машину по дорозі до Гавра, а Ме-гре, перш ніж повернутися до готелю, попрямував до казино, тераса якого височіла над пляжем. Вийшло це само собою. Він підкорився несвідомому бажанню помилуватися на захід сонця, яке завжди виникає в городян, що опинилися на березі моря.

Біля моря зібралися всі курортники, що залишилися в Етрета. Дівчата в світлих платтях, кілька старих бабусь — всі вони чатували на славнозвісний зелений промінь, який мав з'явитися над хвилями саме в ту мить, коли вогняна куля сховається за обрієм. Мегре як тільки міг напружував зір, але так нічого і не побачив. Зайшовши до бару, він почув дуже знайомий голос:

— Що будете пити, комісаре?

— Чарлі! Оце зустріч!

З цим барменом він познайомився в Парижі в одній із кав'ярень на вулиці Дону і був здивований, побачивши його тут.

— Я був певний, що саме ви візьметеся до цієї справи. Що ви про все це думаєте?

— А ви?

— Я думаю, що старій дуже пощастило, а от бідолашна дівчина стала жертвою.

Мегре попросив кальвадосу: адже він був у Нормандії і вже почав з кальвадосу. Чарлі зайнявся іншими клієнтами. Зайшов Тео Бессон, сів на високий табурет біля стойки і розгорнув паризьку газету, яку, видно, щойно купив на вокзалі.

За винятком кількох ще рожевих хмаринок, весь світ за вікнами знебарвився. Імлиста безодня нависла над нескінченністю моря.

«А Роза вже мертва».

Мертва, тому, бо випила ліки, що не їй призначалися і були їй зовсім ні до чого.

Розморений від кальвадосу, Мегре побродив ще трохи і почвалав до свого готелю, фасад якого білів у сутінках. Проминувши зелену алейку, він штовхнув двері й червоною килимовою доріжкою дійшов до конторки, щоб узяти ключа. Адміністратор нахилився до нього і конфіденційно прошепотів:

— На вас чекає дама, вже давно.

І поглядом показав на. куток холу, де стояли крісла, оббиті червоним оксамитом.

— Я сказав їй, що не знаю, коли ви повернетесь, і вона мені відповіла, що почекає… Це…

Він майже пошепки вимовив ім'я, і Мегре не розчув. Та, обернувшись, він упізнав Арлетту Сюдр, яка вже підвелася з крісла.

Ще виразніше, ніж у ту зустріч, впадала в око її елегантність, можливо, тому, що тут вона була єдина жінка, одягнута за паризькою модою, в капелюшку, що нагадував про час аперитивів десь у районі Мадлен.

Він знехотя пішов їй назустріч.

— Ви чекаєте на мене? Комісар Мегре.

— Ви вже знаєте, що я Арлетта Сюдр?

Він злегка кивнув, даючи зрозуміти, що справді знає її. Потім обоє помовчали. Вона роздивлялася навкруги, немов натякаючи, що важко буде розмовляти в цьому холі, де літнє подружжя стежило за ними, нашорошивши вуха.

— Ви, певно хотіли б поговорити зі мною віч-на-віч? На жаль, ми не в Сюрте, і я не уявляю собі, де б…

Мегре і собі оглянув хол. Запросити її до себе в номер він не міг. У ресторанчику, розрахованому на двісті персон, — зараз у ньому збиралося вже не більше двадцяти чоловік, — офіціантки застеляли столи.

— Далебі, найпростіше — повечеряти разом. Я зміг би знайти окремий столик.

Більш охоча до розмови, піж він, Арлетта, погодилася і, не дякуючи йому, пройшла за ним до порожньої ще зали.

— Можна повечеряти? — запитав він у офіціантки.

— За кілька хвилин. Будь ласка, сідайте. Накривати на двох?

— Одну хвилинку. А що можна тим часом випити? Він запитально глянув на Арлетту.

— Мартіні, — мовила вона, ледь ворухнувши губами.

— Два мартіні.

Він усе ще почував себе ніяково, і не тільки тому, що минулої неділі якийсь» чоловік провів ніч у її кімнаті. Просто вона належала до типу вродливих жінок, з якими чоловіки, сидячи в ресторані, боязко позирають на двері, щоб, бува, не стріти знайомих. А він прийшов сюди повечеряти з нею.

Вона спокійно розглядала Мегре, не допомагаючи йому вийти із скрути, неначе не їй, а йому потрібна була ця розмова.

— Отже, ви повернулися з Парижа, — нарешті промовив він, коли йому ввірвався терпець.

— Ви здогадуєтеся чому?

Вона була привабливіша за свою матір, — на відміну від неї не намагалася сподобатися, трималася відчужено, а очі її аж ніяк не випромінювали тепла.

— Якщо не здогадалися, можу вам сказати.

— Розкажіть мені про Ерве.

Їм принесли мартіні, вона пригубила з чарки, дістала з чорної замшевої сумки хусточку, машинально взялася за тюбик губної помади, та не скористалася з нього.

— Що ви наміряєтеся робити? — запитала вона, дивлячись просто йому у вічі.