Агент №13 - Андраш Беркеші
— Коли ви хочете летіти? — запитав Кара.
— Не знаю. Коли відправляється черговий літак з Праги до Гавани?
— Цього я зараз не можу вам сказати. — Полковник з тривогою подумав, чи не перебільшив він свої повноваження. Може, не слід було обіцяти Губеру задовольнити його прохання? — Давайте домовимося так, пане, — сказав він нарешті. — Приготуйте список і передайте панові Шалго або майорові Балінту, а я негайно виїжджаю в Будапешт, щоб забезпечити відповідні умови для вашого від'їзду. Нам доведеться не тільки підготувати вам дипломатичний паспорт, але й поміняти номер вашої машини, техпаспорт, права…
— Вибачте, — перебив полковника Губер. — Якщо ваша людина мене супроводжуватиме до Праги, то, гадаю, досить поміняти номер машини, а всі інші формальності можна вирішити на кордоні. Машину я залишу в Празі, ваша людина може на ній повернутися. Гадаю, вона згодиться вам. Для мене важливі тільки паспорт і квиток на рейсовий літак.
— І то правда, — погодився Кара. — Але мені потрібна ваша фотокартка.
— На превеликий жаль, фотокартки я не маю. Але в документах, на підставі яких мені давали в'їзну візу, ви її знайдете.
— Гаразд.
— З ким мені тримати зв'язок у вашу відсутність, пане полковнику?
— З моїм приятелем Шалго.
— Добре. — Губер усміхнувся до Шалго і знову запитав полковника: — На ваш телефонний номер я можу дзвонити і панові Шалго?
— Звичайно.
У кімнату ввійшла Ліза і поклала на стіл перед німцем два ключі.
— Це Бланка передає вам. Вона поїхала у Балатонфюред, приїде тільки надвечір. Просить пробачення, що сьогодні, як виняток, вам доведеться повечеряти в ресторані при готелі.
Губер узяв ключі й неквапливо поклав їх до кишені.
— А пан професор ще не приїхав? — запитав він.
— Дзвонив Бланці, що приїде лише завтра вранці. Вибачте на безцеремонність, але дозвольте запросити вас на вечерю.
— Дуже мило з вашого боку, але…
— Жодного «але», пане! Я цілком щиро, і ви повинні прийняти моє запрошення.
— Дякую, пані! — Очі Губера задоволено блищали. На обличчі не було й сліду напруження.
— Ми вечеряємо о восьмій годині, — уточнив Шалго.
Губер встав і потис руку полковникові:
— Сподіваюся, до восьмої години я теж приготую своє «меню».
— Без хорошого меню немає смачного обіду, — погодився Шалго і позіхнув.
Лейтенанта з самого полудня мучив голод, але він не наважувався припинити допит Гейзи Салаї, боячись припуститися якоїсь фатальної помилки. Обличчя арештованого в червонуватих променях призахідного сонця здавалося втомленим. Вони вже переговорили про все, а в лейтенанта складалося враження, що Салаї стає дедалі спокійнішим. Згодом розмова перейшла на Беату. Її Салаї знає з дитинства. Пошкодував, що Беата у всьому схожа на свою матір. Це, мовляв, трагічно і прикро, бо Мімі, мати Беати, веде розпутне життя. Правда, це зрозуміло: адже її чоловік зовсім не турбується про неї. Кюрті навіть цурається її і вже давно не живе з нею.
— Напевно, в неї є коханець, ба навіть коханці, — підсумував Фелмері.
— Тільки один. Притому вже кілька років той самий. — Салаї важко зітхнув, похнюпився, і його неголене підборіддя вперлося в груди. — Боже, в якому багні я живу! — тихо промовив Гейза. — Повірте мені! — Він знову зітхнув і стис пальці в кулак. — А ви знаєте, хто коханка Кюрті? Моя мати! А знаєте, скільки років було Беаті, коли вона стала моєю коханкою? Чотирнадцять. І знаєте, хто її поклав у моє ліжко? Її рідна мати. І знаєте, хто найбільший дурень у світі? Ваш покірний слуга. Це я з-за якоїсь повії мало не став убивцею!
— Мало не стали чи дійсно стали?
Салаї підвів голову. Сонце вдарило йому в обличчя, і він примружив очі.
— Послухайте-но, пане лейтенанте! Це вже починає мені набридати. Вам треба знайти вбивцю Меннела. Це мені зрозуміло. Незрозуміло тільки, для чого я відверто і щиро вам усе розповів. Адже ви все одно не вірите мені. Що ж, нехай так. Припустімо, я повинен визнати, що вбив цього піжона. В такому разі скажіть, коли і як я це вчинив. Напишіть усе докладно, дайте мені день, щоб я вивчив своє зізнання. — На його обличчі відобразився непідробний відчай. — Та не вбивав я його! І не знав, що Меннел шпигун!
— А Беата теж не знала?
— Беата?! — Салаї махнув рукою. — Її цікавило тільки ліжко. Ліжко німця. Та ще те, щоб улаштувати своєму Табору добрий заробіток.
— Щось я вас не зовсім розумію, — замислено промовив лейтенант. — У вашій поведінці є кілька суперечностей. Ви говорите, що Беата легковажна дівчина: зрадила вам з Меннелом, два роки живе з Тібором Сючем. І ви все-таки прагнете одружитися з нею. Не розумію!
— Не розумієте, бо не жили з нею, — відповів Салаї. — А я, знаєте, жив уже з кількома… Не можу поскаржитись, але вона якась особлива…
— Скажіть, Салаї, о котрій годині Меннел покинув вас на пляжі?
— О десятій.
— Ви в цьому впевнені?
— Може, десяти ще й не було.
— Куди пішов Меннел?
Салаї закинув ногу за ногу і попросив у лейтенанта закурити. Глибоко затягнувшись, він кілька секунд дивився на кінчик сигарети, що жеврів малиновим вогником.
— Він пішов до своєї машини, — відповів нарешті.
— Де стояла його машина?
— Здається, десь біля пристані. Неподалік од пірса.
— Ви що, йшли за ним слідом?
— До самого шосе. Там я зупинився: подумав, що не варто йти далі, тому що біля пристані багатолюдно.
— Далі?
Салаї запитливо глянув на лейтенанта.
— Не розумію, що — далі?
— Невже Меннел розчинився у темряві? Скажіть, що ви бачили далі.
Салаї