Агент №13 - Андраш Беркеші
— Аякже, — промовив Герцог з легкою іронією. — Безперечно, це щось означає. Ось через це ми й приїхали. — Він дунув сигаретним димом просто в обличчя Губеру, і той примружив свої зеленкувато-блакитні очі. — О, пардон! — сказав Герцог з удаваною ввічливістю. — Цікаво, чому ж ви тоді продали автомобіль? І якщо вже й продали, то чому він і досі стоїть у гаражі професора?
— А це вже не ваша справа, — тихо відказав Губер. — З тривогою дивився він в обличчя Герцогові, що продовжував іронічно всміхатися. Він знав, що іронія Герцога — то лише маска і він тільки вдає, що замислюється над його відповідями.
— Устаткування ви, звичайно, знищили?
— Ви маєте на увазі рацію?
— Так! Шлеззіг весь час тлумачив, щоб я обов'язково спитав вас про те. Ота клята рація чомусь особливо непокоїла його. Облиште дурниці, не вдавайте із себе йолопа!
Губер трохи отямився. З величезною насолодою він ударив би в обличчя цього падлюку, проте стримав себе. «Цих фізично дужих типів треба перемагати розумом. Кулаками тут далеко не підеш. Герцог молодший, дужчий за мене. Отже, спокійно. Герцог не повинен помітити, що я боюся», — промайнуло у нього в думці.
— Я категорично протестую проти такого тону, — рішуче відрубав він. — Категорично!
— Правильно, Губер. Протестуйте собі на здоров'ячко, а тим часом я чекаю відповіді на своє запитання.
— Ви про рацію? Я не знищив її.
— Може, з мого боку це виглядатиме нескромно, але дозвольте запитати, любий Губере, чому? Сподіваюся, це запитання не образить почуття вашої власної гідності?!
— Чому я не знищив рацію?.. Про це скажу потім самому Браунові.
— Навряд ви з ним зустрінетесь, — промовив Герцог і сягнув рукою в кишеню. — Вважайте, що я вже вийняв свого «вальтера» і для більшої ваги подув в дуло. Може, туди потрапило кілька порошинок. Та я ще не виймаю з кишені пістолета. Досить і того, що ви знатимете: він у мене є. І, звичайно, заряджений, із знятим запобіжником.
— Он воно що, — промовив Губер. Страх усе більше опановував ним, руки й ноги неначе дерев'яніли. Що ж, він заслуговує на таку долю, бо десь припустився помилки, в чомусь прорахувався.
Надворі знявся вітер, і в його подиху, що долітав з тераси, відчувалося наближення бурі. Зібравши всі сили, Губер прислухався, чи не чути знадвору чиїхось кроків.
Може, Кара все-таки не припинив стежити за ним або принаймні не забув про його захист? Але чути було тільки шум дерев і плюскіт хвиль, що набігали на берег. Невже це кінець? На лобі вже виступав холодний піт, але Губер не наважувався вийняти з кишені хустку, щоб не давати привід Герцогу неправильно зрозуміти цей рух.
— Не втрачайте здорового глузду, Вальтер, — нарешті тихо сказав він. — Ми ж не самі.
— Самі, Губер, самі. Я б навіть сказав — самотні.
— А сусіди?
— Дурниці! Хай вони вас не хвилюють, — відповів Герцог. — Встаньте! — Губер покірно підвівся. — Обійдіть кругом стола. Ось так, досить. Стійте. Тепер вийміть усе з кишень. Хутко! Піджак зніміть і покладіть на стіл.
«Хоч би оце заціпеніння минулось. Навіть пальці ледве слухаються, тремтять. Ось уже й коліна… Ні, ні! Не можна так розкисати», — подумав Губер.
— Слухайте-но, Герцог!
— Слухаю. Бачу, хочете виграти час. Вивертайте кишені! Ось так. Сідайте в крісло. Що, не чуєте? Оглухли під страху? Чи, може, чекаєте на допомогу? В цій грі, Губер, вам не з'явиться ангел-рятівник. Схрестіть руки на грудях. Ось так, як нас учили в школі по підготовці до теперішньої діяльності.
Губер нарешті витер із лоба піт. Затуманеними очима спостерігав, як Герцог ретельно оглядав піджак і пробігав очима папери, що лежали на столі. Ось у його руках список. Прочитав його, тепер мовчки дивиться йому у вічі. Невже грається? Кінець. Тепер уже кінець!.. За вікнами сліпуче зблиснуло, і за кілька секунд тишу розколов страшний гуркіт. Губер ніби отямився. Погляд його прояснився.
— Я вам не казав про те, що ви ще в школі викликали в нас огиду? — раптом заговорив Герцог, глянувши на Губера. — «Оце вже мій власний хід, і ти навіть гадки не маєш про нього, голубе!» — подумав він. — Ви вважали себе дуже розумним. Правда, не тільки ви, дехто теж був такої думки про вас. Браун, наприклад, сам дивувався вашому таланту. А в мене, грішного, така вже вдача: неполюбляю талантів! Ось вашу дружину я любив. Оту розумну, милу Грету. Так, так, Губер! Я любив її. І не тільки я, Єллінек теж. Іноді ми любили її вдвох. Зрозумійте мене правильно. Вона була трохи декаденткою, злегка зіпсованою морально. Ви про це теж знали. І не заперечуйте! Чи ви нічого не сказали? Так от, ваш любий синочок через це й зненавидів свою матір. А ви прокляли ту хвилину, коли одружилися з Гретою. Різниця у п'ятнадцять років — то немало, Губер. Зовсім немало! Про це вам слід було подумати.
— Облишимо мою дружину в цій грі, — з ненавистю відрубав Губер.
— Ні, чому ж. Я давно чекав на таку хвилину, коли матиму змогу поговорити з вами про Грету. Я не хотів розголошувати таємницю трагедії Грети доти, доки не поговорю з вами. Це буде найкращий репортаж мого життя. Шкода тільки, що ви вже не прочитаєте моєї книги.
Свідомість Губера затьмарилась люттю. Він підскочив, але тієї ж миті повалився назад у крісло, в голові запаморочилось від сильного удару, перехопило подих.
— Не люблю, коли на мене кидаються, — спокійно промовив Герцог, уважно розглядаючи свій кулак, де в одному місці здерлася шкіра. — І не намагайся повторити, Губер. То все марно! — Він послинив подряпину. — Між іншим, у своїй книзі я докладно описав, як по-диявольськи хитро ви влаштували ту автомобільну катастрофу.
— Неправда! — прошепотів він хрипко, відчуваючи гострий біль у підборідді.
— А я це довів, — продовжував далі Герцог. — У своїй книзі
