Агент №13 - Андраш Беркеші

Сюч налив у склянки вина.

— Яка ж вам потрібна від мене допомога?

Старий ковтнув вина.

— В тюрмі ви зустрічалися з багатьма людьми, — продовжував Шалго, — Ви добре знаєте, що то за люди. Віктор Меннел був злочинцем. Це факт. В Угорщину приїхав не стільки для того, щоб укласти комерційні угоди, скільки для налагоджений контактів зі своїми агентами.

— З агентами? — Сюч здивовано глянув на Шалго. — Яких агентів маєте на увазі?

— Віктор Меннел був західнонімецьким розвідником.

— Не жартуйте! Це нагадує фільм про бойовиків.

— Можливо. Але це факт. І, звичайно, державна таємниця. Знаю, вас попереджувати зайве, нагадую лише для годиться. Ви, мабуть, у тюрмі зустрічали засуджених шпигунів?

— Так, зустрічав. Але то була все дрібнота.

— Віктор Меннел був не з тих. А нам потрібно не тільки викрити його вбивцю, а й розшукати його агентуру. А в цьому ви можете нам допомогти. Ось чому я вважаю своє прохання до вас смішним. Зрозуміли?

— Так. А якщо я пообіцяю допомогти вам, як ви на це подивитесь?

— Подумаю, що це суперечить логіці, та й психологічно пояснити важко. З якої речі ви б нам допомагали?

— Звичайно, не тому, що обожнюю вас, — промовив після деякої мовчанки Сюч. — І не тому, що серце моє розпирає соціалістичний патріотизм. Якщо я й допомагатиму вам, то зроблю це чисто з логічних міркувань. Коли все, що ви сказали про Меннела, правда, то ви знаєте щось і більше про нього.

— Що ви маєте на увазі?

— Якщо він був розвідником, то всі, з ким підтримував зв'язки, теж на підозрі: Беата, Гейза Салаї, та й я сам. А це дуже неприємна річ. У тюрмі один англійський чи французький, а може, й американський шпигун пояснював: у подібних справах найприкріше те, що потім до смерті стежать за такими людьми. Цього можна позбутися тільки в такому разі, якщо людина зуміє довести свою непричетність до справи. Отже, я не хотів би, щоб за мною стежили, читали мої листи, підслуховували телефонні розмови. Тобто не хочу стати підозрілою особою. Що мені залишається робити? Мушу прийняти вашу пропозицію, бо хотілося б спокійно жити.

— Отже, допоможете нам?

Сюч відпив вина і знову наповнив склянку.

— Ви, старино, до біса хитрий, — відверто сказав Сюч. — Точно розрахували, як можна загнати мене в закуток. Не вдавайте з себе доброго дядечка, що безкоштовно вгощає цукерками. Говоріть зі мною, як з дорослою людиною.

— Згоден, — посміхнувся Шалго, запалюючи сигару.

Минуло ще два дні. Кара з прикрістю констатував, що вони все ще тупцюють на місці. Все до найменших подробиць було проаналізовано. За Губером встановили стеження, проте нічого підозрілого досі не виявлено. Одне було ясно: він не виконав наказ Брауна, не повернувся на Захід. Підписання угоди з різних причин затримувалось.

Того ранку Губер пішов на пляж, проплив кількасот метрів, позагоряв і пішов додому. Близько десятої пройшовся пішки до готелю, купив газети, пообідав у ресторані й повернувся на дачу Таборі. По обіді не виходив зі своєї кімнати.

У понеділок їздив у Балатонфюред, але, згідно донесень, ні з ким не зустрічався.

Мабуть, один тільки Шалго був спокійним. Він утримувався від будь-яких висловлювань, та Кара й не дуже настоював на цьому, знаючи з досвіду: коли Шалго мовчазний, він обмірковує якісь факти. Часом його не бачили годинами: блукав десь, нікому не кажучи, куди йде.

В середу ранком Шалго зайшов на пошту і запитав, чи немає для цього листа. Поштарка Гізі простягнула густо обліплений поштовими марками конверт. Старий подякував, зсунув на потилицю свій старий капелюх і вийшов на вулицю. В кінці парку, навпроти автобусної зупинки, знайшов у тіні вільну лаву. Сів, закурив сигару і зі стриманим хвилюванням розпечатав конверт. Розчаровано оглянув надрукований на машинці текст. Друг Лізи, польський співробітник організації по викриттю фашистських військових злочинців, які порозлізалися по всіх усюдах, повідомляв, що Вальтер Герцог і Руді Єллінек дійсно співробітники агентства Рейтер у Відні, зараз вони знаходяться в Угорщині. Жодних відомостей про них в архіві немає. «Знову не поталанило», — буркнув собі під ніс Шалго і сунув листа в кишеню. Сам не знаючи чому, але він чекав од Яна значно важливішого повідомлення. До обіду старий ходив похмурий. А тут ще й Ліза зустріла його з тим, що нічого не сталося, у сусідів тихо. Бланка все ще погано себе почуває, уникає зустрічі з нею, а Таборі працює в своїй кімнаті над книгою.

Шалго сів на терасі почитати газету. Через кілька хвилин почав куняти. Була вже обідня пора, коли Кара повернувся з Веспрема. Вони з Балінтом сіли навпроти старого, майор приніс із кухні виноградного вина і налив у склянки.

— Чудово, — сказав полковник, вихиливши склянку і витираючи губи та спітніле обличчя. Потім звернувся д Балінта: — Як там наш Губер?

— Слідчі не спускають з нього очей, — відповів майор. — О восьмій десять їздив у Балатонфюред, але на цей раз ні з ким там не зустрічався.

— Певно, відчуває, що за ним стежать, — байдуже вставив Шалго.

— З ним досвідчені люди, — пояснив Балінт, доливаючи у склянку газованої води з сифона.

— Такі, як і ті, що приставлені до мене? — посміхнувся старий. — Чи за мною стежили менш досвідчені?

Балінт збентежено глянув на Шалго.

— За тобою? — підняв брови Кара. — Коли за тобою стежили люди Балінта?

— Учора після полудня, — відповів старий, потираючи затерплі ноги.

— Учора, наскільки мені відомо, ти був у Балатонфюреді.

— Авжеж. Мабуть, Міклоша цікавить, чому я так часто туди навідуюсь.

— Ми стежили не за вами, — виправдовувався Балінт. — Просто ви ненароком потрапили в об'єктив.

Потім, глянувши на полковника, він поквапливо, пояснив:

— Ми стежили за Тібором Сючом. Хто ж винен, що