Агент №13 - Андраш Беркеші

Губер ввічливо пропустив перед собою жінку і вклонився всім присутнім.

— Сподіваюсь, не заважатиму вам?

— Що ви, аніскільки! — вигукнув Шалго. — Ви нам ніколи не заважаєте. Сідайте, будь ласка.

Балінт ввічливо встав, поступаючись місцем гостеві. Німець запротестував.

— Сідайте, сідайте, — перебив його майор. — Я саме збирався вже іти.

— Чим же вас пригостити, пане Губер? — запитав Шалго. — Лізо, дорогенька! Хліб та сіль гостеві, за традицією.

— Я пригощу вас абрикосовою горілкою, — сказала Ліза. — Це справжнісінький вогонь. Варто покуштувати, пане. Бідолашний пан Меннел перед смертю випив кілька чарок і вже після третьої заспівав «Еріку»[11].

Губер посміхнувся:

— Віктор Меннел був дужо тактовною людиною. Мабуть, він співав «Еріку», щоб не хвилювати вас.

— Як це розуміти, пане? — спитав Кара.

— Гадаю, якби він заспівав «Інтернаціонал», то це просто приголомшило б пана Шалго, чи не так?

Ліза, розставляючи на столі чарки, зітхнула:

— Боже, боже! Він дійсно був дуже тактовний! Хай йому земля пухом. Дозволите налити?

— Не заперечую.

Ліза наповнила чарки, попросила пробачення і вийшла в кухню.

Чоловіки випили. Шалго поцікавився у Губера, як ідуть переговори.

— Сьогодні увечері підпишемо угоду, — відповів Губер. — Правда, ви про це знаєте не гірше від мене.

— Дійсно, — згодився Шалго. — Я зовсім забув. Хоч професор уже й згадував про це.

— А ваші справи як просуваються? — спитав Губер полковника. — Кажуть, кількох людей уже затримано?

— Це так, пусті балачки, плітки, — відмахнувся Кара. — Та й ми не квапимось. Не така вже це проста справа — знайти голку в стіжку сіна. Мене, наприклад, уже давно непокоїть одне питання.

Губер з цікавістю глянув на полковника. Шалго скоса стежив за спокійним, непроникливим обличчям німця.

— Ніяк не збагну, — вів далі Кара, — звідки Меннел, а разом з ним, так би мовити, і ваша фірма знали про плани реконструкції фармацевтичного інституту? Я переконаний, що ви одержали точний зміст замовлення, та ще й секретні дані про ціни конкурентів. А все це було потрібно для того, щоб налагодити контакти з професором Таборі. Я впевнений, що Брауна цікавила в першу чергу не комерційна сторона справи, а особа професора. Але чому?

— І це ви питаєте в мене, пане полковнику?

— Перш за все самого себе, — посміхнувся Кара. — І коли ми на це запитання знайдемо відповідь, усі таємниці будуть розкриті.

Губер замислено водив пальцем по столу, потім повільно підняв погляд на полковника:

— Доки ви, пане полковнику, будете розпорошувати свої сили, вам не знайти відповіді на це питання.

— Як це треба зрозуміти?

— Доки ви стежитимете за мною. Звичайно, — додав Губер поквапливо, — я вас розумію. Цілком ймовірно, що я сам учинив би саме так. Але ж може статися, що агенти Меннела тим часом знищать докази або втечуть. Пане полковнику, вам зараз не можна гаяти жодної хвилини! Якщо Меннел або його уповноважений учасно не повернеться, агенти, згідно інструкції, мають знищити всі компрометуючі матеріали. Бачите, я граю з цілком розкритими картами.

— Тільки ви, — вставив Шалго, — не всі карти виклали на стіл. А ми не можемо витягти з вашої кишені ті карти, що їх не вистачає.

— Тобто ви пропонуєте викласти все начистоту? — з посмішкою запитав Губер. — І будете стежити за мною доти, доки я не викладу все на стіл?

— Ми цього не казали.

— Але це безпосередньо витікає з логіки речей, — підсумував Губер. Він відпив ковток горілки і закурив. — Власне, мені не заважає те, що ви стежите за мною. Зрештою, це ваш обов'язок. Я можу це навіть зрозуміти так, що ви оберігаєте мене. А це діє на мене заспокійливо.

— Ви що, боїтесь замаху?

Погляд Губера затьмарився.

— Я повинен бути готовий до всього, — сказав тихо. — Браун і його банда вербувалися не з монахів ордену милосердя. Часом мене охоплює страх. Мені не соромно про це говорити. Багато людей приїздить сюди з-за кордону. Хто знає, чи серед них немає і людей Брауна? Зради ніде не пробачають. Я добре знаю, чим це пахне. — Губер нервово курив свою сигарету, і Шалго здалося — він дійсно боїться. — Пане полковнику, я гадаю, мені пора зробити серйозний крок. Я зважився на нього не зараз, а ще вчора, коли помітив, як за мною стежать. Сьогодні зранку ця думка визріла в мені остаточно. Вранці хтось знову стежив за мною: здається, люди Брауна. Злякавшись, я сховався серед руїн: адже вони могли мене кокнути. Потім надумав про все вам розповісти. Чого й прийшов.

— Пане, захистити вас — це наш обов'язок, — запевнив Кара.

— Пане полковнику, сьогодні після обіду я передам вам список нашої агентури в Угорщині, — сказав Губер.

— А чому б вам не зробити це нараз?

— Мені треба спочатку скласти його. Між паперами Меннела я знайшов шифрований список і закодовані паролі. Сподіваюся, мені вдасться їх розшифрувати. Для цього потрібен час. Але за це я попрошу вас задовольнити одне моє прохання.

— А саме?

— Коли ви арештуєте агентів і переконаєтесь у моїй відвертості, дістаньте мені дипломатичний паспорт.

— Наш, угорський?

— Мені однаково. Забезпечте мені місце в найближчому рейсовому літаку, який летить у Гавану. Один з ваших співробітників нехай проведе мене до Праги й потурбується про мою особисту безпеку, доки не відправиться літак. Це, гадаю, цілком коректне прохання.

Кара кивнув головою на знак згоди, потім спитав:

— Ви дійсно боїтеся замаху?

В очах Губера на мить спалахнули вогники тривоги.

— Браун не з дурних, — сказав замислено. — Він же наказав