Привид із Валової - Андрій Анатолійович Кокотюха

— Тобто?

— Я припускаю — скарб міг бути, Шацький.

— І Моргун шукав золото на чиєсь прохання?

— Ні. Шляхи Моргуна та всіх утаємничених у ту справу — Янека Зіневича, Рибки Павла та Станіслава Мазарека — ніколи не перетиналися. Це я так само почув від Лінди. Згоден, він міг не знати всього. Але порадив переговорити з іншими особами, котрі були близькими з загиблим. Люди не особливо налаштовані розв’язувати язики, та поліцейський порадив передати від нього особисті вітання. Знаєте, допомогло. Результат — категоричний висновок: Антона не переймали казки про привидів. І, що набагато, важливіше, він нічого не знав про скарби в підвалі будинку на Валовій. Є вони, нема — питання зараз так не стоїть. Адже виникає інше: якого, даруйте, дідька озброєний чоловік, звиклий дивитися в лице небезпеці, міг робити глупої ночі в тому недобудованому домі? Звідси, — Клим витримав паузу, ніби смакуючи висновки, — що понесло його на другий поверх? Рибка Павло бачив це. Й так само бачив — убивця прийшов раніше, заліз нагору й чатував у засідці.

Шацький поцмокав губами, похитав головою.

— Отут ви маєте цілковиту рацію, пане Кошовий. Якби Моргун шукав ті ефемерні скарби, відразу б подався до пивниці. Полюючи на привида, міг подертися нагору. Адже він, судячи з ваших слів, досвідчений пошуковець. Мусив знати: Чорна пані являється на першому.

— До речі, Чорна пангтієї ночі так і не дала про себе знати! Принаймні в час появи Моргуна та його вбивці. Аби переконатися в цьому остаточно, я попросив Лінду, котрий перейнявся моїми роздумами, переговорити з Мазареком неофіційно. Він має алібі, Шацький. Тієї ночі був у борделі. Взагалі, сторож, з яким поліція ще не познайомилася, мав чатувати. Куди подівся — невідомо. Ви ж розумієте, його ніхто не брав у розрахунок, бо від самого початку дивну й непослідовну поведінку всякого, хто так чи інакше пов’язаний із проклятим будинком, списували на переляк. Будівельники бояться, чому сторож не повинен? Ось так загальний страх здатен зробити з важливої для слідства персони людину-невидимку.

Клим замовк під черговий сплеск схвальних оплесків — товстуна вшанували найбільше. Кумедно розкланявшись, він поправив краватку, широким жестом показав на сутулого молодика, котрий тихо й скромно сидів по праву руку:

— Хочу рекомендувати вам, шановне панство, із особливою приємністю мого молодого, тепер уже — вашого колегу, котрий воліє називати себе Антось Адамек. Це його перший публічний виступ, пані та панове. Тож прошу не судити суворо. Сміливіше, Антосю!

Дебютант підвівся так обережно, ніби боявся щось біля себе розбити. Спершу витягнув із кишені сюртука згорнутий учетверо аркуш. Хотів розгорнути, потім передумав, витер ним зволожнілого лоба. Зі свого місця Клим та Йозеф могли бачити його обличчя. Блідий, навіть хворобливо-білий юнак для чогось заплющив очі, видихнув, почав монотонно:

В хрустально-білій щастя домовині

Кладу віночок з аметистів мрії,

Отак схороню в попелі надії

Золоту казку, що снилась дитині.

Новий читець помітно вибивався з загальної колії — настрій слухачів миттю змінився. Запала незвична тиша.

Зібрання вочевидь не розібралося, як на це реагувати. Адамек же, не розплющуючи очей, монотонно вів своє далі:

На гробі щастя я вночі посію

Чорні кипариси й сніжні лелії,

Як розквітнуть рожі — я тобі злелію

Холодний дощик з аметистів мрії.

Кошовому раптом стало незатишно. Поет-початківець мимоволі зачепив невидимі струни, котрі вже кілька останніх днів були натягнуті всередині самого Клима. Він повів плечима, повернувся до читця боком, буркнув:

— Вельми доречно, чорт забирай.

— Він, мабуть, кохання поховав, — спробував пояснити Шацький.

Кошовий знову присунувся ближче, для чогось озирнувшись на Антося Адамека. Той уже впорався з першим віршем і, не дочекавшись оплесків, одразу перейшов до наступного, не менш похмурого.

— Не про нього мова. Тепер слухайте мене дуже уважно. Не перебивайте й спробуйте зрозуміти.

— Мені не подобається вираз вашого обличчя, пане Кошовий. Наче ви самі зараз когось ховаєте.

— Нам таки доведеться мати справу зі смертю. Думаю, вона навіть нагліша й цинічніша за вбивство Антона Моргуна. Хоча всяке насильство цинічне, Шацький…

— Тут я з вами категорично згоден! — вигукнув той.

— Дослухайте до кінця. Власне, я покликав вас, аби просити про допомогу. Ризик невеликий, якщо будете точно дотримуватись моїх інструкцій. Але він є.

— Більший, ніж уночі в тому бісовому будинку?

Клим не встиг відповісти — сутулий дебютант завершив. Оплески, як раніше, вийшли ріденькими. Схоже, Антося Адамека це не так образило, як вразило — лице зблідло ще більше, стало зовсім подібним до кольору крейди. Товстун прокашлявся, підвівся, поклав руку на плече свого протеже, заговорив:

— Пані та панове! Давайте з розумінням поставимося до щойно почутого. Погодьтеся, молодий колега став відлунням тієї реальності, від якої ми всі старанно намагаємося ухилитися. Між тим пан Антось дуже чітко вловив та озвучив відчуття нинішньої суспільності. Її похмурі очікування. Щось витає в повітрі, хіба ви того не помічаєте? Гратулюємо ж тому, хто не боїться все говорити вголос!

Він перший почав плескати, сильніше, ніж прийнято зазвичай, стукаючи долонею об долоню. Його обережно підтримала повнява дама за столиком навпроти. До них поволі, та чим далі, тим більш упевнено долучилися інші. А ще за мить Антосеві Адамеку аплодували вже стоячи.

— Маячня, — процідив крізь зуби Кошовий. — Та в цьому щось є, Шацький. Люди звикають до смерті, так би мовити, наперед. Ніби передчуваючи її.

— Живі істоти, — вставив Йозеф. — Природа. Знаєте, я десь чув — подібне буває у тварин перед землетрусом чи іншими катаклізмами.

— Я дивлюся на це простіше, — зітхнув Клим. — Люди починають спокійніше ставитися до смерті. Й так само без надмірних докорів сумління забирати чужі життя. Тож будьте обережні. Ще не пізно відмовитися мати справу з особою, здатною на таке.

— Пане Кошовий, ми з вами не перший день знайомі. Можете сміливо покладатися на Шацького. А я обіцяю слухатися вас, аби не сталося лиха. Проте… ми ж ходимо довкола. В чому суть справи?

Читання на якийсь час перервалося. Зібрання обговорювало щойно почуте. Кельнери сновигали між столиками, приймаючи замовлення.

— Останнім часом Антон Моргун приватно з’ясовував обставини зникнення людей у Львові, — мовив Клим. — Є розшук, за який кримінальна поліція з різних причин не береться. Але й іншим не заважає, якщо історія прямо не пов’язана з криміналом. Переговоривши з кількома особами, в тому числі — з тим самим Ліндою, я дізнався: колишній агент досяг у пошуковій справі певних успіхів. Зокрема, ним було знайдено двоє зниклих безвісти. Чоловіка відшукав мертвим, жінку — живою, втекла з коханцем,