Привид із Валової - Андрій Анатолійович Кокотюха

Коли до Валової лишився квартал, Шацький, щось пригадавши, раптом подався вперед. Так, він ніколи раніше не чув голосу чоловіка, котрий сидів на козлах. Проте все одно десь його бачив, причому — зовсім недавно. Заважало думати те, що він сидів. Аби побачити зріст та краще розгледіти лице, Йозеф напевне розібрався б швидше. І вже їдучі по самій Валовій, враз витягнув із пам’яті все потрібне.

Всередині захололо.

Шацький на мить втратив здатність рухатися й дихати. Інакше б вистачило куражу стрибнути на ходу, помчати геть, волаючи про допомогу. Щойно оговтався, дорожка вже зупинилася біля будинку номер двадцять вісім. Чоловік на козлах повернувся, даючи пасажирові можливість остаточно розгледіти себе при місячному світлі, вже не криючись. Мовив спокійно, чомусь нагадавши Йозефу суддю, котрий читає вирок:

— Приїхали. Кінець. Виходьте, пане Шацький.

— Н-ні, — вичавив він із себе — то було все, на що виявився спроможним.

Легко зіскочивши з козел, чоловік, високий, кремезний, ставний, знайомий, наблизився до коляски. Неквапом витягнув із кишені револьвер. Зігнувши правицю в лікті, наставив дуло на свого пасажира:

— Так, пане Шацький. Так. Вилазьте, ми приїхали.

— Ви не будете…

— Буду. Вперед. Упертий же жид…

Затрусилися руки й ноги. Тіло вкрив липкий бридкий піт. Здавалося, страх, котрий охопив його, засмердів усе довкола. Закрутилася голова, і Шацький відчув: ще трохи — й він може зомліти. Проте розум змусив підкоритися.

Високий ступив йому за спину, підштовхнув дулом.

— Ходімо. Не обдурив я вас. Пан Кошовий чекає.

Коліна не гнулися. Та Шацький змусив себе йти вперед.

Вулиця ніби вимерла, ані живої душі. Тільки будинок, довкола якого вже багато чого лихого сталося останнім часом, бовванів мовчазною марою.

Більше пхати себе Йозеф не дозволив. Посунув уперед сам. Навіть не цікавився, куди треба йти. Всі сліди вели до пивниці, ще раніше Клим йому пояснював. Остаточно переконавшись у правоті свого товариша, Шацький зрозумів: не легше від цього нікому. Його охопило передчуття — все мало б скінчитися сьогодні чи найближчим часом для душогуба. Але, виглядає, той зухвало діє на випередження.

Бо кінець уготований їм із Кошовим.

Скорий та страшний.

Високий уже підвів його до прочиненого ходу в підвал. Звідти, знизу, пробивалося тьмяне світло, чулися приглушені голоси.

— Спускайтеся, — звелів він Шацькому, додав знущально: — Ласкаво просимо.

— Так-так! — озвалися зсередини. — Чую, ви вже є! Заходьте! Мій новий друг пан Кошовий дуже зрадіє!

— Що там? — почув Йозеф голос Клима.

— Сюрприз, пане Кошовий! Приємний для вас! Знову поштовх.

Шацький приречено спустився в підвал. Намагаючись акуратно ступати — не заорати зі старих сходів.

Розділ вісімнадцятий

ТАМ, ДЕ ВОНА СПОЧИВАЄ

Кошовий не мав сумнівів — зустріч відбудеться.

На щось інше ця людина могла й не зреагувати. Проте вітання від Ольги — несподіванка та інтрига водночас. Значить, він прийде в призначений час у вказане місце, аби з’ясувати стосунки. Він напевне погано спатиме, поки не розбереться, звідки Клим, особа цілковито стороння, жодним боком до його справ не причетна, раптом дізналася про Ольгу.

Цікавість рухатиме ним швидше, ніж відчуття небезпеки.

При собі в Кошового були ліхтарик і револьвер, те ж саме мав кілька тижнів тому Антон Моргун. Та, на відміну від нього, Клим уже напевне знав, куди треба йти. Замка на підвальних дверях не було від самого початку, трималися на клямці. Коли безуспішно шукали тут скарби, їх навіть не зачинили за собою. Нічого, будинком усе одно найближчим часом із новим ентузіазмом збирався зайнятися власник, хоч пивниця виявилася чи не найбільш обладнаним місцем у відданому під кардинальну перебудову домі.

Особливо — підлога.

На неї Клим звернув увагу відразу, щойно ступив разом із Ліндою та іншими поліцейськими. Поцікавився, чи так було завжди. Йому відповіли. Далі тему не розвивав, лише зробив подумки чергову позначку, а вже вдома старанно занотував.

Тут було вогко, тривожно, та чомусь зовсім не страшно. Зрештою, Кошовий уже стільки разів заходив до будинку на Валовій, що почувався ніби вдома. Й зовсім не боявся, хоч на підлогу пивниці ступив обережно, навіть через силу. Поставивши праву ногу вниз, ліву так і лишив на крайній сходинці. Потім вилаявся тихенько, сплюнув — дурня то все! — й далі вже пройшов, крокуючи впевнено.

Перевіривши час на годиннику, закурив.

Чоловік повинен прийти вчасно. В його інтересах не тягнути.

Так стояв, підсвічуючи собі ліхтариком, слухаючи темряву й розважаючись видовищем, як падає збитий цигарковий попіл на залиту бетоном підлогу при електричному світлі. Коли пожбурив у дальній кут перший недопалок та потягнувся за другою цигаркою, враз почув кроки ззовні. Той, хто наближався, не боявся бути почутим. Рухався впевнено, точно знаючи: ніхто не перешкоджатиме, не заважатиме, зайвих вух не знайдеться.

Зупинившись нагорі, біля входу в підвал, чоловік голосно запитав:

— Ви вже там, пане Кошовий?

Замість відповіді Клим засвітив ліхтарика, гойднувши промінчиком.

— Хочу вас почути.

— Так, це я.

— А чому саме це місце? Ми хіба не могли поговорити там, де затишніше, зручніше, цивільніше нарешті?

— Мені краще там, де вона спочиває, — озвався Кошовий, голос під склепінням пивниці звучав лунко.

— Присвітіть мені, раз уже там.

Клим виставив руку з ліхтариком перед собою. Чоловік зійшов сходами, ступаючи дуже обережно. Спустившись, став навпроти Кошового, поставивши ноги трошки ширше плечей та розстебнувши два верхніх ґудзики на дорогому пальті.

Зараз вже не треба сушити голову, визначаючись, як сприймати цю людину — кумедною чи, навпаки, лиховісною. Ладно підігнаний одяг приховував дану природою непропорційність постави. І вуха та ніс, приліплені чиєюсь шкідливою рукою абияк, тепер зовсім не робили його кумедним, тим більше — іграшковим.

Він прийшов сюди не гратися.

— Дякую, що знайшли час, пане Владиславе.

— Доброго вечора, — привітався Владислав Яблонський. — Ви курите пристойні цигарки. Бачу, отримана за недавню послугу винагорода дозволила поліпшити смаки.

— На добрий тютюн мені вистачає заробітку в пана Штефка. Ви ж не про цигарки говорити сюди прийшли проти ночі.

— Звісно, — легко погодився він.

Тінь, яку кидало світло ліхтарика, робила Яблонського ще нижчим від Клима, ніж насправді. Не на півголови, майже на цілу.

— Поговоримо?

— Спершу послухаю вас. Знаєте, взагалі-то я прийшов сюди найперше через те, що вже мав нагоду переконатися в неабиякій вашій кмітливості, пане Кошовий. За інших обставин навіть не став би слухати того вашого дивного посланця-жида. Паризькі таємниці, чесне слово. Забави юнаків, котрі начиталися Ежена Сю. Хоча, як мені відомо, ви полюбляєте бульварні романи.