Привид із Валової - Андрій Анатолійович Кокотюха

— Ми тільки почули, що привидів не буває, — мовив Шмуль, обсмикуючи стару повстяну й помітно засалену жилетку. — Вже можна йти займатися своїми справами?

— Шмулю, будь чемний! — суворо завважив Шацький. — Не щодня тобі з перших вуст розповідають страшні таємниці!

— Ха, теж мені — таємниці! — реготнув хлопець. — Про то вже говорять на базарі й навіть друкують на перших шпальтах! Газетярі закликають купувати, аби дізнатися нові подробиці про таємницю Чорної пані.

— Хіба там можуть бути якісь нові подробиці? — Шацький здивовано зиркнув на гостя. — Пане Кошовий, чого ми з вами ще не знаємо?

— Все, — заспокоїв його Клим. — Хіба що розкрита страшна таємниця: з Варшави до Львова їде студія, аби знімати фільму про те, як один шахрай дурив народ за допомогою кінопроектора. Їм потрібен консультант. Не хочете, Шацький?

— А за це платять?

— За це дякують. Будете відомий не половині Львова, а на всю Варшаву. Не кажучи вже про Відень.

— Досить тої слави, яку вже маю, — відмахнувся Шацький. — Ось моя Естер знає, який я скромний чоловік.

— Аж надто скромний, коли йдеться про заробітки, — тут же відрізала господиня. — Лапідус, наприклад, уже б погодився. Під цим соусом заохотивши до себе нових пацієнтів.

Йозеф роздратовано стукнув долонею по столу.

— Скільки разів просив — не згадувати в моєму домі імені цього неука! Шмулю, чому я вже кілька разів бачу тебе з сином Лапідуса? Хіба у вас може бути щось спільне?

— Ми граємо в шахи, — відповів спокійно хлопець.

— О! І хто виграє?

— Я.

Почувши це, Шацький знову заспокоївся, сплів руки на грудях.

— Добре. Діти, якщо вам уже нецікаво, то можете йти. Бо головне вже почули: як ваш тато з паном Кошовим перебороли забобони й викрили вночі того афериста Мазарека.

Шмуль вибрався з-за столу першим, підхопивши з підноса останній бейгл. Кошовий із жалем глянув на свою тарілку — він виявився за цим столом єдиним, хто так і не встиг віддати належне кулінарним здібностям господині. Приймаючи гостя, Естер зготувала суп із кнедлями й фаршировану гусячу шийку. Та від нього вимагали насамперед подробиць про недавні пригоди з перших вуст, і розповідь стала своєрідним акомпанементом трапезі родині Шацьких. Він, зрештою, сам був винен — захопився, заново переживаючи ту ніч, забув про їжу. Тож суп захолов, напевне значно втративши в смаку, не кажучи вже про шмат шийки.

На щастя, Естер не стільки помітила, скільки відчула ніяковість гостя. Похитавши головою й поцмокавши губами так само, як це робив її чоловік, вона плеснула в долоні.

— Пане Кошовий, ви зовсім нічого не поїли! Перепрошую за мого шлимазла. Мусив дати вам спершу пообідати, а вже потім — заговорювати. Дайте, я вам зараз зігрію наново. Діти, та не крутіться ж ви вже під ногами! Риво, Ідо!

Тут же з доброго дива завівся репетувати Дені. Перехопивши суворий погляд матері, їда, яка тримала малого на руках, швиденько передала його Риві. Та схопила з надією, що менша сестра зараз встане, аби знову зайнятися братиком. Але їда, щось прокричавши, побігла за Шмулем, котрий саме виходив із поважним виглядом. Тож Рива лишилася розгубленою, на витягнутих руках репетувала дитина, Естер демонстративно не звертала на доньку увагу.

— Ух, шикса{31}! — вигукнула Рива в спину сестрі.

Та, повертаючи на ходу, приклала великого пальця до кінчика носа, показавши цю фігуру старшій. Тоді, підхопивши пальтечко з цвяха, чкурнула у якихось своїх справах. Зітхнувши, Рива покірно поволокла Дені в іншу кімнату, намагаючись заспокоїти його та навіть, схоже, в чомусь переконати — наскільки взагалі можна достукатися до капризної дитини віком трохи більше рочку.

Коли діти розбіглися, Шацький підвівся, підійшов до шафи й витягнув карафку з наливкою.

Естер нічого на це не сказала, чим помітно засмутила Йозефа — в таких випадках її зауваження свідчили про миролюбство, тоді як мовчання — про осуд. Та Шацький все одно поставив карафку посеред столу. Напруга трохи спала, коли Естер, так само мовчки, поставила три чарки. Наповнивши їх, Йозеф мовив:

— Ви так і не розказали, як здогадалися про те, що привид — це лише проекція кіно на стіну.

— Комісарові пояснював, — відповів Клим.

— Але ж нас при цьому не було, пане Кошовий!

— Справді, — визнав той. — Там усе простіше, ніж здається. Пан Лінда, котрому привид явився водночас зі мною, міг помітити це так само, як і я. Мабуть, видовище надміру вразило поліцейського. Інакше б звернув увагу на вбрання Чорної пані. До речі, Шацький, ви хоч звернули увагу, в чому вона була?

— Одяг інших жінок, крім моєї Естер, мене мало цікавить! — картинно заявив той.

— Тебе жіночі лахи, здається, ніколи особливо не переймали, — ядуче зазначила Естер.

— Що не так із одежею, пане Кошовий? Не томіть уже!

— Я, пані Естер, так само не великий знавець жіночих суконь, — Клим ввічливо вклонився у бік господині. — Та будь-хто уважний відразу помітить: сто років тому на Єві Гаєцькій не могло бути сукні, пошитій за останнім зразком нинішньої моди. Подібні моделі можна побачити на манекенах у вітринах салонів. До речі, саме перед тим, як вирушити у свою першу експедицію до будинку на Валову, я заходив до одного з таких салонів, замовляв собі нове пальто. Поруч із чоловічим майстром була майстерня жіночого одягу. Отам і вгледів сукню того фасону, який потім побачив на Чорній пані.

— Естер, цей чоловік таки геній! — тицьнувши на Клима пальцем, Шацький підхопив чарку, пригубив, посмакував, не стримався — спорожнив. — Я справді не звернув би на таку деталь уваги!

Кошовий так само пригубив свою чарку, та відразу допивати не схотів — наливка виявилась солодкуватою, як на його смак. Поставивши назад на стіл, повів далі:

— Я, скажу вам, дещо забобонний. Не від того, аби повірити в різні такі потойбічні штуки, особливо — коли бачиш на власні очі. Ще й пригадуєш при цьому моторошні оповідання Едгара По. Але якщо привид жінки, померлої сто років тому, вбраний у сукню, скроєну й пошиту в наш час, це, погодьтеся, навіває на певні роздуми. Перше, що приходить у голову, — шахрайство. Причому — вигадливе, та не аж таке витончене. Фокуси, розраховані на невибагливу публіку.

— Тоді ви подумали про кіно? — уточнив Шацький.

— Ні, ще не тоді. Того вечора я, слово честі, не знав, про що можна й треба