Містична річка - Денніс Ліхейн
— Це Паверс. Ми виїжджаємо.
— Ми вас чекаємо.
— Місіс і містер Маркус там?
Офіцер поліції подивився на Джиммі й опустив погляд.
— Вони тут.
— Гаразд. Рушаймо.
Аннабет промовила:
— О, Господи, Джиммі. О, Господи.
Джиммі почув шарудіння шин і побачив, що кілька автомобілів і автофургонів виїздять за межі поліційної стрічки на Роузклер-стріт. Автофургони мали супутникові тарілки на дахах, і Джиммі помітив, як групи репортерів та фотографів сипнули на вулицю, штовхаючись, підіймаючи фотоапарати й розтягуючи мікрофонні дроти.
— Женіть їх звідси геть! — гарикнув офіцер поліції, що стояв біля арки. — Женіть негайно!
Офіцери поліції, які стояли біля передньої стрічки, обернулися до репортерів, здійнявши крик.
Поліціянт, що стояв біля арки, заговорив у рацію:
— Це Дюгей. Сержанте Паверс?
— Паверс.
— Нас тут заблокували. Преса.
— Прибрати!
— Ми це й робимо, сержанте.
Біля входу десь ярдів за двадцять від арки Джиммі побачив автомобіль поліції штату, він виїхав з-за повороту й несподівано зупинився. За кермом сидів полісмен із рацією біля губів, а поруч нього Шон Дівайн. Краєчок іншого авто зупинився позаду першого, й Джиммі відчув, як у нього пересохло в роті.
— Жени їх звідси, Дюгею. Можеш прострелити їхні погані зади. Прибери ці воші з дороги!
— Слухаюсь.
Дюгей і троє інших полісменів пробігли повз Джиммі й Аннабет, Дюгей кричав, наставивши перед собою палець:
— Ви порушили межі закритої сцени злочину! Негайно повертайтеся до своїх машин! Ви не маєте права перебувати на цій території. Сідайте у свої машини!
Аннабет вигукнула: «О, прокляття!», і Джиммі відчув вітер від гелікоптера, перш ніж почув його гуркіт. Він подивився вгору, коли вертоліт пролетів у нього над головою, потім перевів погляд назад, на автомобіль, що повільно просувався по дорозі. Він бачив, як водій щось кричить по рації, а потім почув сирени, справжню какофонію сирен, і несподівано синьо-сріблясті автомобілі виїхали на вулицю Роузклер з обох її сторін, репортери знов позалізали в свої машини, а гелікоптер зробив крутий віраж і полетів назад у парк.
— Джиммі, — сказала Аннабет таким сумним голосом, якого він од неї ніколи не чув, — Джиммі, будь ласка.
— Що будь ласка, моє золотко? — запитав Джиммі. — Чого тобі?
— О, будь ласка, Джиммі. Ні, ні.
Вона мала на увазі шум сирени, шарудіння коліс і свистіння вертолітного гвинта. Цей шум створювала Кейті, мертва, вона вривалася в їхні вуха, і Аннабет утікала від неї, ховаючись в обіймах Джиммі.
Дюгей знову пробіг повз них, розсунув турнікети під аркою, і перш ніж Джиммі усвідомив, що машина зрушила з місця, вона зупинилася поруч нього, а білий фургон, обминувши їх із правого боку, виїхав на Роузклер-стрит і повернув ліворуч. Джиммі побачив на борту автофургона напис «КОРОНЕР ГРАФСТВА САФОЛК» і зненацька відчув, як усі кістки й суглоби в його тілі — щиколотки, плечі, коліна й стегна — спочатку напружились, а потім розтанули й ослабли.
— Джиммі.
Джиммі поглянув униз на Шона Дівайна. Шон дивився на нього крізь відчинене віконце пасажирських дверцят автомобіля.
— Джиммі. Будь ласка, сідай в машину.
Шон вийшов з автомобіля й відчинив задні дверцята. Тим часом вертоліт повернувся, тепер він летів вище, але доволі низько, щоб Джиммі відчув його подих у своєму волоссі.
— Місіс Маркус, — сказав Шон. — Сідайте в автомобіль.
— Вона мертва? — запитала Аннабет, і її слова обпалили Джиммі, наче бризки соляної кислоти.
— Будь ласка, місіс Маркус. Якщо ви можете, сідайте в автомобіль.
Низка поліційних машин утворила подвійний ескорт на Роузклер, і їхні сирени надривалися.
Аннабет зойкнула, перекриваючи цей шум:
— То моя дочка…
Джиммі підштовхнув її, бо вже не міг чути цього слова. Він провів її крізь шум, і вони сіли на заднє сидіння автомобіля. Шон зачинив дверцята, сів попереду, й полісмен за кермом увімкнув газ і водночас сирену. Вони виїхали з дороги, яка вела до парку, і приєдналися до ескорту автомобілів, що провели їх на вулицю Роузклер. Гуркотіли мотори, завивали сирени й доносили до автостради свої незмовкні зойки.
Вона лежала на столі.
Очі в неї були заплющені, а на нозі бракувало одного черевика.
Її шкіра мала чорно-пурпуровий колір, такого відтінку на ній Джиммі ніколи не бачив.
Він чув запах її парфумів, ледь помітний у смороді формальдегіду, що наповнював цю дуже холодну кімнату.
Шон поклав руку на спину Джиммі, й Джиммі заговорив, майже не чуючи своїх слів, переконаний, що цієї миті він був так само мертвий, як і те тіло, що лежало перед ним на металевому столі:
— Так, це вона. Це Кейті… Це моя дочка.
13
Вогні
— Тут нагорі кафетерій, — промовив Шон, звертаючись до Джиммі. — Чом би нам не піти туди й не випити кави?
Джиммі залишився стояти над тілом дочки, яке знов накрили простирадлом. Джиммі підняв його верхній краєчок і дивився вниз на обличчя Кейті, немов зазирав униз із вершини колодязя, збираючись пірнути слідом за дочкою.
— Вони мають кафетерій у тому самому будинку, що й морг?
— Так. Це великий будинок.
— Така ситуація мені здається дивною, — сказав Джиммі безвиразним голосом. — Як ти гадаєш, коли патологи заходять до зали, всі інші пересідають на її протилежний кінець?
Шон подумав, чи не йдеться про першу фазу шоку.
— Я не знаю, Джиме.
— Містере Маркус, — сказав Вайті, — ми сподівалися, що зможемо поставити вам кілька запитань. Я розумію, що ви переживаєте тяжкі хвилини, але…
Джиммі опустив простирадло на обличчя дочки, його губи ворушились, але жоден звук не вилітав у нього з рота. Він подивився на Вайті так, наче не сподівався побачити його в цій кімнаті, з блокнотом і авторучкою напоготові. Він обернув голову й поглянув на Шона.
— Ти коли-небудь думав про те, — мовив Джиммі, — як наші найменші рішення можуть змінити весь напрямок нашого життя?
Шон витримав його погляд.
— Як це?
Обличчя Джиммі було блідим і безвиразним, очі обернені вгору, ніби він намагався пригадати, де залишив ключі від свого автомобіля.
— Якось я чув, що Гітлерова мати мало не зробила аборт, коли завагітніла ним, але втрималася в останню хвилину. Я чув також, що він виїхав із Відня, бо не міг продати свої картини. А що, якби він продав бодай одну зі
