Містична річка - Денніс Ліхейн
Шон подивився на Вайті. Вайті стенув плечима.
— Ні, — сказав Джиммі. — Не дивись на нього так, ніби я збожеволів. Я не збожеволів. І я не в шоці.
— Окей, Джиме.
— Я тільки хочу сказати, що в житті все пов’язане певними ниточками. Ти згоден? Ти потягнеш за одну, й вона потягне за собою все інше. Скажімо, якби того дня в Далласі йшов дощ, то Кеннеді не їхав би у відкритому автомобілі… Сталін навчався в семінарії. А що було б, Шоне, якби ми тоді сіли в автомобіль разом із Дейвом Бойлом?
— Про що ви? — запитав Вайті. — Який автомобіль?
Шон підняв руку замість відповіді й сказав Джиммі:
— Я тут не зовсім тебе зрозумів.
— Справді? Якби ми залізли в той автомобіль, життя наше склалося б геть інакше. Моя перша дружина Маріта, мати Кейті, була незрівнянна красуня. То була царська врода. Ти знаєш, якими велично гарними можуть бути латиноамериканки. І вона знала про свою вроду. Хлопцеві, який хотів наблизитися до неї, потрібна була неабияка мужність. І я таку мужність мав. Я був король у свої шістнадцять років. Я не мав страху. І я наблизився до неї, я запропонував їй свою дружбу. І вже за рік — Господи Христе, мені було тільки сімнадцять, я був паскудною дитиною — ми одружилися, й вона завагітніла Кейті.
Джиммі ходив навколо тіла своєї дочки повільними, рівними колами.
— А ось про що я кажу, Шоне. Якби ми сіли в той автомобіль і нас повезли невідомо куди й робили з нами Бог знає що двоє паскудних мерзотників протягом чотирьох діб, тоді коли нам було по одинадцять, якщо не помиляюся, років, то, гадаю, я не був би таким зухвальцем у свої шістнадцять. Я думаю, що виріс би таким собі нікчемним слабаком, накачаним наркотиками або чимось іншим. Гадаю, я зроду не наважився б підсипатись до такої кралі, як Маріта. А тому ми ніколи б не мали Кейті. І Кейті не вбили б. Але її вбито. І все, Шоне, через те, що ми не сіли в того автомобіля. Ти втямив, що я кажу?
Джиммі дивився на Шона так, ніби чекав підтвердження, але Шон не розумів, якого підтвердження він хоче. Здавалося, Джиммі прохає, щоб йому простили гріх, гріх небажання залізти в той автомобіль, коли він був малим хлопцем, гріх стати батьком дитини, яку потім уб’ють.
Іноді під час пробіжки Шон знову бачив себе на Ґеннон-стрит, на тому самому місці, посеред вулиці, де він, Джиммі та Дейв Бойл борюкалися, потім він підводив очі і бачив автомобіль, який їх чекав. Подеколи Шон навіть чув запах яблук, що долинав із того автомобіля. І якщо він обертав голову достатньо швидко, то бачив на задньому сидінні машини, яка завертала за ріг, Дейва Бойла, що озирався на них, ховаючись від їхніх поглядів.
Одного разу, десь із десяток років тому, під час пиятики з друзями, коли кров, насичена бурбонським, спонукала Шона дивитися на світ по-філософському, йому раптом здалося, ніби вони залізли в той автомобіль. Усі троє. І те життя, яким вони тепер жили, було лише сновидінням. Що всі вони троє були насправді ще одинадцятирічними хлопчиками, замкненими в якомусь підвалі, та уявляли собі, якими вони стали б, якби могли вибратися звідти й вирости.
Проблема з цим уявленням була в тому, що хоч Шон і знав, що це лише вплив на його мозок нічного пиття, воно міцно засіло йому в голові, як ото камінець у черевику.
Тож він знову й знов опинявся на Ґеннон-стрит перед своїм колишнім будинком і дивився кутиком ока на Дейва Бойла, що віддалявся від нього, пахощі яблук заповнювали йому ніздрі, й він думав: «Ні. Повертайся назад».
Він зустрів благальний погляд Джиммі. Він хотів йому щось сказати. Сказати, що й сам думав про те, що сталося б, якби вони залізли в той автомобіль. Що думка про те, яким би стало його життя, вряди-годи переслідувала його, майоріла над ним, створювала вітерець, як ото ім’я, вигукнуте з вікна. Він хотів сказати Джиммі, що іноді обливався потом у своєму давньому сні, тому сні, в якому вулиця хапала його за ноги й штовхала до тих відчинених дверцят. Він хотів сказати йому, що не знав, що йому робити зі своїм життям після того дня, що він, чоловік, який часто почуває себе надмірно легким, потерпає від непостійності свого характеру.
Однак вони були в морзі, й між ними на сталевому столі лежала дочка Джиммі, а Вайті тримав олівець над своїм розгорнутим блокнотом, тому Шон відповів на благальний погляд Джиммі лише такими словами:
— Ходімо, Джиме, вип’ємо кави.
На Шонову думку, Аннабет Маркус була баба зі збіса сильним характером. Вона сиділа в цей пізній недільний час у стерильному теплі муніципального кафетерію, просякнутого запахом целофану й пари, на сім поверхів вище від моргу, розмовляючи про свою нерідну дочку з холодними чиновниками муніципалітету, й Шон бачив, що ця розмова вбиває її, проте вона відмовлялася зламатись. Очі в неї були червоні, але за кілька хвилин розмови Шон зрозумів, що вона не заплаче. Принаймні перед ними. Нехай тупі йолопи й не сподіваються.
Під час розмови вона мусила кілька разів зупинятися, щоб поновити дихання. Її горло стискалося посеред речення так, ніби слова не могли протиснутися крізь груди, зачіпаючись за її органи. Вона притискала руку до грудей, розтуляла рот трохи ширше й чекала, коли він набере доволі кисню, щоб можна було говорити далі.
— Вона прийшла додому з роботи в крамниці о пів на п’яту в суботу.
— З якої крамниці, місіс Маркус?
Вона показала на Джиммі.
— Мій чоловік має крамницю «Ринковий котедж».
— На розі Іст-Котедж і Бакі-авеню? — запитав Вайті. — Найсмачніша клята кава в усьому місті.
Аннабет вела далі:
— Вона прийшла додому й пішла в душ. Потім вийшла, й ми пообідали… стривайте, вона нічого
