Агент №13 - Андраш Беркеші

Старий здивовано закліпав очима.

— А Ілонка? Якщо очі мене не зраджують, вона про щось дуже гаряче шушукалася з вами. Симпатичне створіння. Чи не так?

— Симпатичне, безумовно. Але я не з тих, які їй подобаються.

— Так вона вам сказала?

— Вважає мене за головоріза. Та й невисокої думки про нашу роботу. — Фелмері глянув на годинник. — Дядьку Шалго, ви теж увечері прийдете до їдальні?

— Ні, синку. Сьогодні я вечеряю з іншими.

Від стойки долинав веселий гомін, сміх. Старий глянув у. той бік, і його увагу привернуло двоє чоловіків, один з фотоапаратом через плече. Вони розмовляли з Євою та молодим русявим офіціантом Янчі. Тим часом Єва зняла зі стойки піднос і, вигинаючись між столами, швидко наблизилась до старого і Фелмері.

— Що то за люди? — тихо спитав Шалго.

Єва поставила на стіл коньяк.

— Журналісти. Сьогодні після обіду приїхали з Відня.

— Зупинилися тут, у готелі?

— Ні. Янчі познайомив їх із дядьком Рустемом, і, наскільки мені відомо, старий шукає для них квартиру. Увесь час тільки те й роблять, що розпитують про вбивство.

Фелмері помітив, як насупився старий. Йому не подобалась балакучість офіціанта Янчі.

— Гаразд, дочко, спасибі, — сказав старий і розрахувався. — Передай мої вітання батькові.

Не встигла дівчина піти, як біля столу з'явився Янчі з двома чарками віскі на підносі.

— Це ви замовляли? — запитав Шалго у лейтенанта.

Фелмері заперечливо хитнув головою, глянувши в худе, послужливо усміхнене обличчя офіціанта.

— Це від отих двох панів, що біля стойки, — пояснив Янчі.

— Кому? — пронизав Шалго хлопця колючим поглядом.

— Вам. Вони журналісти з Відня, хотіли б вас пригостити. Знають, що ви ведете слідство про вбивство. Гарні хлопці. Можна поставити?

— Можна, хлопче, але назад — на стойку, — сказав Шалго.

— Нащо ж ображати? Ті люди не зичать вам нічого поганого.

— Щезни з моїх очей, хлопче. Мерщій! І якщо скажеш іще хоч одне слово, візьмеш у потилицю.

Хлопець почервонів по самісінькі вуха і вовком подивився на старого. Хотів щось відповісти, але передумав, різко повернувся і пішов назад. Біля стойки сердито буркнув до плечистого, темноволосого чоловіка. Той зніяковіло посміхнувся, похитав головою, тихо озвався до свого супутника, й вони обидва наблизились до стола, за яким сиділи Шалго й лейтенант. Відвідувачі, які сиділи довкола за столиками, не звернули на все те ніякої уваги, та й гамір стояв у залі такни, що ніхто нічого не міг би й почути.

Високий темноволосий чоловік ввічливо вклонився.

— Вибачайте, що потурбував. Я Вальтер Герцог — співробітник агентства Рейтер, з Відня. Дозвольте, пане професор, познайомити вас із моїм приятелем — Руді Єллінеком.

— Будь ласка. Чим можу бути корисним?

— Коли ваша ласка, ми на кілька хвилин присядемо до вас, — сказав Герцог. Розмова велась німецькою мовою, і Фелмері силкувався зрозуміти віденський акцент. Шалго кивнув головою, звільняючи місце фотографу і продовжуючи уважно слухати. — Прошу пробачення, але офіціант неправильно зрозумів нас. Ваше обурення цілком законне, професоре. Ми хотіли, щоб він запитав, чи можемо запросити вас на чарку віскі. Перепрошуємо! Ми не мали наміру образити вас. Ще раз просимо пробачення, пане професор!

— Гаразд, пробачаю, — буркнув у відповідь Шалго. — У вас ще є щось?

— Наскільки нам відомо, ви очолюєте слідство в справі вбивства Меннела. Хотілось би одержати відповіді на кілька запитань.

— Ви помиляєтесь, папо. Слідство веде товариш лейтенант. Я тільки допомагаю йому.

— А нам сказали…

— Неправду вам сказали, пане. До речі, я щосереди проводжу прес-конференції. О дванадцятій. А сьогодні неділя… — Він встав. — Вибачайте, панове. — Помітивши, що Руді Єллінек націлив на нього фотоапарат, Шалго посміхнувся і зауважив: — На вашому місці я б цього не робив.

Єллінек здивовано глянув на нього.

— Я військовий об'єкт, — пояснив Шалго. — З цим знімком у вас можуть бути неприємності. До побачення, панове! — Він повернувся і, важко ступаючи, рушив до виходу.

У ресторані вони вибрали столик біля пальм, навпроти входу. Це було досить далеко від оркестру, зате звідси можна було тримати в полі зору весь зал. Вільних місць не було, перед входом купчились люди, пильно стежачи, за яким столиком відвідувачі збираються вже розраховуватись. Оркестр під керівництвом Палі Мураї у фірмених синіх шовкових жилетах зачаровував іноземців чудовими народними мелодіями. Шалго витер салфеткою від жиру губи і глянув на задумливого Тібора Сюча. Густі темні брови нависали над його глибоко посадженими синіми очима. Овальне обличчя з обох боків прорізали глибокі зморшки. «Он як, — подумав Шалго. — Роки, проведені у в'язниці, не минають даремно».

— Скажіть, Тіборе, — звернувся до нього старий. — Вибачте, ви не заперечуєте, що я вас так назвав? — Сюч схвально кивнув, і Шалго повів далі. — Як ви собі уявляєте своє майбутнє? Запитую тільки тому, що у вас були прекрасні перспективи. Мені не дає спокою настирлива думка. Власне, у мене багато таких настирливих ідей, і це одна з них, про яку хочу вам розповісти. Я вважаю, що людина, котра за покликанням здобула якусь професію, переборювала труднощі, насолоджувалась успіхами, плодами своєї праці, — така людина ніколи не може зневіритися, що б там із нею не трапилось. Ви, синку, були лікарем. Стояли на сторожі здоров'я людей. Це чудово. Не можу повірити, щоб ви зрадили покликанню лікаря.

Сюч уважно слухав старого, а мимоволі згадувались слова, сказані сьогодні по обіді Адамом Рустемом: «Остерігайся, Тіборе, будь обережним з Оскаром Шалго, бо то сатана. Вовк в овечій шкурі. Не вір йому: кожне його слово — це пастка. Оскар Шалго не просто детектив, Тіборе, це найнебезнечніший цепний собака безбожної тиранії. Червоний інквізитор. Колись він стояв на нашому боці, був нашим солдатом, служив під нашим стягом. А потім зрадив. Зрадив друзів, наш прапор,