Лис та інші детективні історії. - Мирослав Іванович Дочинець

Прощалися мило, як давні приятелі. І вже коли відвідувач простяг руку до клямки, антиквар зупинив його запитанням:

— А ви придивлялися до мавпи на вашій люльці?

— А що?

— Хі-хі-хі, — смачно захіхікав старий. — Вона показує нам язик.

Чоловік придивився і теж посміхнувся:

— Мабуть, вона знає, що робить.

— Привіт, пані Гелено.

— Доброго дня, пане Алексе.

— Почув ваш голос — і війнуло Європою.

— Спасибі, ваші компліменти завжди нестандартні. Мабуть, вас цікавить звіт про наш барвистий бізнес, як ви його називаєте.

— Мене цікавить, який у вас настрій і яка в Празі погода.

— Пане Алексе, настрій у мене завжди однаковий, бо не він керує мною, а я ним. Це вільні художники можуть дозволити собі місяцями чекати настрій і натхнення, а мені з ними працювати щодня. І погода тут нормальна. Празі пасує будь-яка погода.

— Прага — найкраще місто після Мукачева.

— Після чого?

— Це так. Цитата.

— Я чула, що ви десь на відпочинку.

— Так, у Мукачеві.

— Справді? А знаєте, що воно колись також було чеським?

— Знаю. І чехи возили сюди шоколад, а місцеві жителі фарбували ним свої хати.

— Як мило.

— Мабуть, і чехам так здавалося тоді…

— Ви навіяли мені родинні спогади. Мій дід, коли більшовики в Росії захопили владу, емігрував до Чехословаччини. Їх тут радо приймали. З офіцера він мусив перекваліфікуватися на вчителя математики, і його відрядили в глухе верховинське село на Закарпатті. До своєї кончини він із теплотою розповідав про тих приязних, терпеливих і нужденних людей. Потім діда перевели до Мукачева, завучем у торговельну школу. А бабуся викладала музику. У мого батька про цей період залишилися найсвітліші спогади. Він теж був студентом школи і, якби не окупація, радо залишився б там назавжди. А я, на жаль, ніколи не була в Мукачеві…

— Шкода. Це місто зворушливої еклектики. З Руським кінцем за річкою Латорицею, зі швабським Підгородом, мадярським ринком-піацом, княжим замком Паланком, дикуватою Шайбою, срібнодзвонним Підмонастирем, забур'яненим Борок-Телепом, цегляними вуликами хрущовських Черьомушок, «рокфеллерівськими» Садами, казарменими коробками Пентагону і канально-фекальним циганським табором. Це місто-загадка. Місто привидів невпорядкованої історії. Місто-ностальгія. Місто-фортеця, яка не здається навіть сама собі. Місто ратних і духовних подвигів, черничої схими і бордельної завгури. Тут однаково затишно й домашньо почуває себе в'яло патріотичний русин, національно активний галичанин, москаль-ветеран, тихий шваб, сумлінний мадяр, спритний циган, цадик з Єрусалима й мільйонер із Нью-Йорка. Бо це місто з купажним ароматом мов, говірок, жартів, звичаїв, свят, фестивалів, вин і страв…

— Ви так живописно розповідаєте, пане Алексе.

— Так розповідає мій приятель, місцевий письменник. Але стривайте, це ще не повний портрет Мукачева. Це місто контрастів. Рустикальна Ратуша тут сусідить із дворовими нужниками, Білий палац — з помийкою, храми — з корчмами, пам'ятники — з відкритими каналізаціями, цвинтарі — з дачами, заводи — з базарами, банкомати — з жебраками, лімузини — з теліжками. Тут ви побачите пам'ятник танку, який потолочив піввікову історію міста. А також пам'ятник чужим монахам, зате немає жодному із своїх. Є вулиці комісарів, партизанів і піонерів, але немає на них імен тих, котрі любовно зводили тут неповторну кам'яну сецесію, напували королів, царів і гетьманів духмяними винами, котрі навчили місцевий люд гендлювати і вирощувати найкращі в державі кукурудзу й овочі… Це місто відставних офіцерів і молоденьких черниць. Місто успішних бізнесменів і політиків з великої дороги. Місто геніальних художників без звань і поетів без книжок. Місто вуличних мудреців, футболістів, моржів, попів і революціонерів. Місто книгарень — їх тут найвищий відсоток на душу населення в державі. Зрештою, це місто — пестунчик королів, княгинь, генералів, прапорщиків і домоуправів. Найбільш віддалене від Києва і найбільш наближене до вашої Європи…

— З ваших слів, пане Алексе, в Мукачево можна закохатися. Але чи немає за таким захопленням жіночого сліду?

— Жінки тут теж особливі. Прочитаю вам, творчій душі, вірш, який я вчора почув на подвір'ї Білого палацу. Там тусуються художники й поети.

Звідки в такому занедбаному місті

такі доглянуті жінки

Ніби інша раса

Стрункі ноги аж до неба

А небо над Мукачевом високе

Обтиснуті джинси відкриті животи

з діамантом пупця

Ніби не мають грудей

ані обличчя або сховали їх хмари…

Але спустимося із хмар, пані Гелено. Як наші галерейні справи?

— Похвалюся. З міністерства культури навідувалися, взяли паспорт галереї для відзначення як кращої за підсумками року.

— Я завжди казав, що ви не тільки Єлена прекрасна, але й премудра.

— Спасибі. Стабільно продаються росіяни нової хвилі, серія старого Криму, росте інтерес до молодіжних інсталяцій.

— А закарпатці?

— Хто?

— Я тут оглянув місцевий арт-салон і мене зацікавили етюди Бокшая.

— Ну, Йосип Бокшай — це для серйозного поцінувала. Це високий, я б сказала, духовний академізм. До речі, ми маємо його солідне панорамне полотно. Називається «Ісус роздає хліб закарпатцям». Вас цікавить?

— Так, пані Гелено.

— Зараз гляну супровідний аркуш… Отже, куплена картина була в 1991 році у вашому Мукачеві. Звідти вивезена до Угорщини. Там її перекупив італієць. Відтак продав мистецькому фонду, від якого викупили ми. Зараз її номінальна вартість близько сімдесяти тисяч євро.

— Вам подобається вона?

— Такі роботи не можуть не подобатись. Я особисто торгувалася за неї на аукціоні.

— Знаєте що? Ця картина повинна повернутися в Мукачево.

— Як скажете, пане Алексе.

— Пані Гелено, ця картина висітиме в дуже гідному місці. Її бачитимуть тисячі людей, яким це особливо потрібно.

— Не треба нічого пояснювати. Вашим рішенням я довіряю абсолютно, — в голосі празької галерейниці дзвеніла холодна металева нотка.

— Пані Гелено, я знаю, як важко вам прощатися з гарними роботами. Але повірте, що в цьому випадку ваша бабуся Єлена дала б вам удячний цьомик…

— Звідки ви знаєте, як звали мою бабусю?

— Я тримаю в руках книгу «Енциклопедія Мукачева в іменах». Вашій бабці тут відведено півтори сторінки. Вона відкрила в Мукачеві першу безкоштовну студію музичної грамоти для русинських дітей. Тут і фото є. У вас, пані Гелено, такий же високий лоб і такий же задерикуватий носик.

— Годі, пане Алексе. Бо я зараз розплачуся, і мій настрій справді відповідатиме класичній празькій сльоті…

Конфіденційно

Шефові штаб-квартири Інтерполу в Україні

Гансу Браке

Вважаю за необхідне повідомити про нові обставини, які