Містична річка - Денніс Ліхейн

Праворуч від них репетував Джиммі, його тягли назад на схил, а над гаєм, гуркочучи, низько кружляв гелікоптер. Шон вирішив, що цей вертоліт належить одній з телевізійних станцій, бо звук його двигуна був легший, ніж у поліційних гвинтокрилів.

Коннолі промовив кутиком рота:

— Ви коли-небудь бачили щось подібне?

Шон стенув плечима. Яке мало значення, бачив він чи не бачив? На його службі доходиш до того пункту, коли перестаєш порівнювати.

— Я хочу сказати, — Коннолі сплюнув, намагаючись знайти потрібні слова, — це схоже на…

Він відвернувся від тіла й став дивитися кудись між дерева, погляд його був розгублений, збентежений, здавалося, він скаже щось іще.

Потім його рот закрився, він уже не намагався знайти слова для того, що почував.

12

Ваші барви

Шон разом зі своїм начальником детективом-лейтенантом Мартіном Фрілом прихилився до сцени під екраном, і вони дивилися, як Вайті Паверс спрямовував вантажівку коронерів, що спускалася задки по схилу, до дверей, за якими було знайдено тіло Кейті Маркус. Вайті задкував із піднятими руками, раз у раз відступаючи то праворуч, то ліворуч, його голос розтинав повітря з присвистом, що вилітав крізь його нижні губи, наче скавуління щеняти. Його погляд ковзав від стрічки, яка огороджувала сцену злочину по обидва боки від нього, до шин автофургона та до водія з нервовим виразом обличчя в бічному віконці, так наче він хотів найнятися на роботу до транспортної компанії, бувши переконаним, що ці товсті шини на жоден дюйм не відхиляться від того напрямку, в якому він намагався їх спрямувати.

— Ще трохи. Тримайся прямо. Ще трохи, трохи більше. Ось так.

Коли він провів автофургон туди, де хотів його поставити, відступив убік і відчинив задні дверцята.

— Ось так буде добре.

Відчинивши задні дверцята, Вайті розвів їх так широко, щоб вони затуляли видиво простору за екраном. Шон подумав, що сам він ніколи б не зметикував зробити захисні крила навколо тих дверей, за якими померла Кейті Маркус, а тоді нагадав собі, що Вайті провів набагато більше часу на сценах злочинів, аніж він. Вайті був старий бойовий кінь, який почав тягти свою лямку ще в ті часи, коли Шон розважався на танцях у вищій школі та воював із прищами.

Обидва помічники коронера підвелися зі своїх місць, коли Вайті гукнув до них:

— Виходьте, хлопці, не там! Ви маєте вийти крізь задні двері.

Вони зачинили свої дверцята й вийшли крізь задні двері автофургона, щоб забрати труп. Шон відчув у їхньому зникненні остаточну завершеність першої частини справи, яка тепер цілком переходила до нього. Інші копи, команди техніків і репортери, що в своїх гелікоптерах кружляли над ними, над сценою злочину й поза нею, поза поліційними стрічками, що оточували парк, перекинуться на щось інше, а він і Вайті візьмуть левову частку смерті Кейті Маркус на себе. Вони заповнюватимуть рапорти й готуватимуть покази свідків, працюючи над смертю дівчини після того, як більшість людей, що нині тут перебуває, візьметься за щось інше — транспортні аварії, крадіжки, самогубства в приміщеннях із важким повітрям і переповнених попільничками.

Мартін Фріл піднявся на сцену, сів там і став метляти над землею своїми короткими ногами. Він прийшов сюди з бейсбольного тренування, пахнучи крізь синє пальто й мундир хакі сонячним кремом. Він постукував підборами по краю сцени, чим трохи дратував Шона.

— Ви працювали раніше із сержантом Паверсом, еге?

— Працював, — відповів Шон.

— Були проблеми?

— Ні. — Шон побачив, як Вайті відвів полісмена в однострої вбік і показав йому на дерева, що росли позад екрана. — Я працював із ним торік над убивством Елізабет Пайтек.

— Жінка з обмеженням у правах? — пригадав Фріл. — Її колишній чоловік щось сказав про той папір?

— Сказав. «Папір, який править її життям, не має правити моїм».

— Йому дали двадцять років, еге?

— Аякже, двадцять повних років.

Шон пожалкував, що жінці не дали сильнішого вироку. Її малий син ріс у сирітському притулку, не знаючи, що сталося і кому він тепер належить.

Полісмен в однострої відійшов від Вайті й, узявши кількох товаришів, пішов з ними до дерев.

— Я чув, він п’є, — сказав Фріл, підтягнув одну ногу на сцену й притиснув коліно до грудей.

— Сер, я ніколи не бачив його п’яним, — відповів Шон, дивуючись і думаючи, хто ж насправді перебував на випробуванні в очах Фріла — він чи Вайті.

Він побачив, як Вайті нахилився, подивився на кущик трави біля заднього колеса автофургона й поправив холошу своїх штанів, наче це були брюки від костюма, купленого в універмазі «Брати Брукс».

— Ваш працівник, пославшись на якийсь паршивий листок непрацездатності — ніби він пошкодив собі щось у хребті, — тепер підліковується, катаючись на водних лижвах у Флориді, наскільки мені відомо. — Фріл стенув плечима. — Паверс попросив прикріпити до себе вас, коли ви повернетеся. Тепер ви повернулися. Сподіваюся, ми більше не матимемо таких інцидентів, як цей?

Шон сподівався на догану, а надто від Фріла, тож відповів йому цілком покаянним тоном.

— Так, сер. То було тимчасове скаламучення розуму.

— Таке з вами було не раз, — сказав Фріл.

— Ваша правда, сер.

— У вас негаразди в особистому житті, офіцере, але це ваша проблема. Не дозволяйте їм впливати на вашу роботу.

Шон зиркнув на Фріла, вловив електричний розряд у його очах, який йому доводилося бачити раніше і який означав, що Фріл перебуває в такому настрої, коли сперечатися з ним марно.

Шон знову кивнув головою, вирішивши проковтнути й цю пігулку.

Фріл холодно всміхнувся до нього й поглянув на новий вертоліт, що кружляв над ними на нижчій висоті, ніж було дозволено. Фріл дивився на нього таким поглядом, немовби ще до заходу сонця збирався вжити крутих заходів.

— Ви знаєте цю родину, еге? — запитав Фріл, дивлячись на гелікоптер. — Ви тут виросли.

— Я виріс на Пагорбах.

— Це тут.

— Тут Низина. Це невелика різниця, сер.

Фріл відмахнувся від його уточнення.

— Ви виросли тут. Ви з’явилися одним із перших на сцені злочину, й ви знаєте цих людей. — Він розвів руками. — Я помиляюся?

— Щодо чого?

— Щодо вашої спроможності розв’язати цю справу. — Він обдарував Шона усмішкою, якою тренер обдаровує гравця