Містична річка - Денніс Ліхейн

— Так, сер, — погодився Шон. — Можете мені повірити. Я зроблю цю роботу, хоч би як важко було.

Вони подивилися на автофургон, почувши, як там щось важко гупнуло додолу, від чого шасі змістилося до коліс. Потім шасі спружинило й повернулося на своє місце, і Фріл сказав:

— Ви звернули увагу на те, що вони завжди їх кидають?

Вони справді завжди їх кидали. Тепер вони кинули тіло Кейті Маркус, покладене в темну пластикову торбину на трупи. У цьому вологому кузові автофургона її волосся прилипло до пластика, органи тіла розм’якли.

— Офіцере, — сказав Фріл. — Ви знаєте, що мені подобається навіть менше, ніж десятирічні чорні дітлахи, застрелені під час перестрілки озброєних банд?

Шон знав відповідь на це запитання, але не сказав нічого.

— Коли дев’ятнадцятирічних білих дівчат убивають у моїх парках. У таких випадках люди не звертають усе на негаразди економіки. Вони не відчувають трагізму подій. Вони просто хочуть, щоб ми закували злочинця в кайдани. — Фріл штовхнув Шона ліктем. — Правильно я кажу?

— Правильно.

— Саме цього вони хочуть, бо вони — це ми, й ми також цього хочемо.

Фріл схопив Шона за плече й примусив подивитися на нього.

— Так, сер, — погодився Шон, побачивши те дивне світло у Фрілових очах, так ніби той вірив у сказане, як деякі люди вірять у Бога або в інформаційні системи, чи у всесвітню мережу інтернет. Фріл був Народжений Знову, й хоч що таке «Знову», Шон сказати не міг, але знав, що Фріл знаходить щось таке в своїй роботі, чого Шон ніколи там не знаходить, втіху, може, навіть віру чи тверде опертя. Іноді, якщо бути відвертим, Шон уважав свого боса ідіотом, який говорить затерті банальності про життя й смерть і про те, як зробити так, щоб усе було добре, як вилікувати всі випадки раку й перетворитися на одне колективне серце, аби тільки кожен погодився з ним.

Щоправда, іноді Фріл скидався Шонові на його батька, який майстрував будиночки для пташок у підвалі, куди жодна пташка ніколи не залітала, й тоді Шон дивився на нього схвально.

Мартін Фріл працював детективом-лейтенантом з убивств у Шостій Бригаді понад два президентські терміни, та, наскільки Шонові було відомо, ніхто ніколи не називав його «Марті», «друзяко» чи «старий». Якби ви побачили його на вулиці, то прийняли б за бухгалтера або працівника страхової агенції, чи щось таке. Він мав чемний голос, який пасував до його чемного обличчя, а від його волосся зосталася лише брунатна підкова. Він був невеличкий на зріст, надто ж для чоловіка, який пробився в досить високі чини поліції, і ви легко могли загубити його в натовпі, бо в його ході не було нічого прикметного. Він любив свою дружину й двох дітлахів, узимку постійно забував перепустку в кишені своєї теплої куртки, активно відвідував церкву, справно платив податки й був соціально консервативний.

Проте ані лагідне обличчя, ані лагідний голос анітрохи не натякали на його розум — тверде, несхитне сполучення практичних і моралістичних поглядів. Ви скоїли капітальний злочин у межах юрисдикції Мартіна Фріла, й він — нехай вам чорт, якщо ви цього не розумієте, — сприймав його дуже й дуже персонально.

— Я вимагаю від вас гостроти й проникливості, — сказав він Шонові, коли той уперше прийшов до відділу вбивств. — Я не хочу, щоб ви надто гнівалися, бо гнів — емоція, а емоції слід приховувати. Але я хочу, щоб ви постійно почували себе роздратованим — роздратованим тому, що стільці тут надто тверді, а всі ваші друзі по коледжу їздять на «ауді». Я хочу, щоб вас дратувало, що всі злочинці надто тупі й думають, що їм вільно чинити всяке паскудство в межах нашої юрисдикції. Ви повинні дратуватися, Дівайне, до такої міри, щоб результати наших розслідувань ніколи не відхилялися судом за браком доказів чи неправильним оформленням документів. Ви повинні дратуватися настільки, щоб чисто закривати кожну справу й домагатися, щоб цих сучих дітей садовили в брудні камери, де вони муситимуть животіти, поки й огидного їхнього віку.

Поза бригадою це називалося «грою Фріла», і кожен новобранець вислуховував ці повчання свого першого дня в однаковій формі. Як і більшість сказаного Фрілом, ви не мали уявлення, чи справді він вірив у те, що казав, чи просто хотів у такий спосіб підбадьорити своїх підлеглих. Але ви це приймали. Бо інакше вас просто вимітали зі служби.

Шон служив у відділі вбивств поліції штату вже два роки, протягом яких він заслужив повагу всіх у команді Вайті Паверса, але Фріл досі дивився на нього іноді так, ніби не був у ньому цілком упевнений. Саме так він дивився на Шона й тепер, ніби щось викликало в ньому сумнів, чи зможе той розслідувати вбивство дівчини, яке сталося в підконтрольному йому парку.

Аж ось до них зі своїм рапортом підійшов Вайт і Паверс і кивнув Фрілові.

— Лейтенанте.

— Сержанте Паверс, — сказав Фріл, — де ми нині перебуваємо?

— Попередні дослідження свідчать, що дівчина померла вночі, приблизно між двома п’ятнадцятьма й двома тридцятьма. Жодних слідів сексуального насильства. Причиною смерті, найімовірніше, став постріл у потилицю, але ми не відкидаємо також травматичних наслідків від тих ударів, які вона дістала. Той, хто стріляв, найімовірніше, перебував праворуч. Ми знайшли кулю в матраці ліворуч від тіла жертви. Схоже на тридцять восьмий Смітів калібр, але достеменно це визначить лише фахівець балістики. Водолази шукають у каналі зброю. Ми сподіваємося, що злочинець викинув у воду пістолет чи принаймні той важкий предмет, яким він її вдарив, це схоже на биту якогось зразка або на палицю.

— На палицю, — сказав Фріл.

— Двоє офіцерів міської поліції, які обходили будинки на Сідней-стрит, розмовляли з жінкою, яка запевняє, що чула, як автомобіль на щось налетів і його двигун заглух о першій годині сорок п’ять хвилин ночі, тобто десь за півгодини до того, як сталося вбивство.

— Які докази фізичного насильства ми маємо? — запитав Фріл.

— Тут нам дуже зіпсував картину дощ. Ми маємо сліди, які можуть належати злочинцеві, але кілька з них, найпевніше, то сліди жертви. Ми знайшли близько двадцяти п’яти відбитків пальців на дверях за кіноекраном. І знову ж таки, вони можуть належати жертві, злочинцеві або двом десяткам