Таємниця Жовтої кімнати - Гастон Леру

— Ви гадаєте, що вбили цього чоловіка кулею або великим шротом… А йому в серце застромлено ножа…

Мені знову спало на думку, що Рультабій збожеволів. Я схилився над трупом. І тільки тоді зрозумів: на тілі лісничого не було жодного вогнепального поранення, лише в області серця виднів глибокий поріз, зроблений гострим лезом.

РОЗДІЛ XXIII

Подвійні сліди

Я ще не встиг отямитися від подиву, як мій юний друг поплескав мене по плечі й покликав:

— Ходімо зі мною!

— Куди? — запитав я.

— До мене в кімнату.

— А що ми там робитимемо?

— Помізкуємо.

Щиро кажучи, я особисто був неспроможний не те що мізкувати, а й взагалі думати. Мені важко було зрозуміти, як після трагічних подій цієї ночі Жозеф Рультабій міг про щось мізкувати. Втім, він таки виконав свій задум із холоднокровністю, гідною справжнього полководця в розпалі битви. Зачинивши за нами двері своєї кімнати, він кивнув мені на крісло, не поспішаючи вмостився навпроти, й, звісна річ, запалив свою люльку. Я дивився й дивився на нього, поки він міркував, і… заснув. Коли прокинувся, вже розвидніло. Годинник показував восьму ранку. Рультабія в кімнаті не було. Його крісло навпроти було порожнє. Я підвівся й почав потягатись, аж раптом двері розчахнулися й мій друг увійшов до кімнати. З виразу його обличчя я відразу зрозумів, що, поки я спав, він часу не гаяв.

— Як почувається Матильда Станжерсон? — одразу ж запитав я.

— Стан її викликає занепокоєння, але він не безнадійний!

— Ви давно вийшли звідси?

— На світанні.

— Працювали?

— Добре попрацював.

— Щось знайшли?

— Подвійні сліди ніг, які могли б мене спантеличити…

— Але не спантеличили?

— Ні.

— Вони вам щось пояснили?

— Так.

— Стосовно негаданого трупа — лісничого?

— Так. Тепер усе стало на свої місця. Сьогодні вранці, прогулюючись довкола замку, я помітив два чітких свіжих сліди, вони йшли поряд, паралельно. Я кажу «паралельно», бо інакше й бути не могло: якби хтось ішов за кимось, сліди подекуди накладалися б, а в даному випадку вони ні разу не співпадали. Ні, то були сліди, які немовби бесідували між собою. Ці подвійні сліди віддалялись од усіх інших десь посередині центрального подвір’я й вели в бік діброви. Я вже виходив на подвір’я, втупившись у землю, аби не загубити ці подвійні сліди, як мене наздогнав Фредерік Ларсан. Він тут-таки виявив неабияку цікавість до моєї роботи, бо ці подвійні сліди справді були варті того, щоб їм приділили належну увагу. Адже відбитки були ті самі, що фігурували в справі Жовтої кімнати: грубі шкарбуни та елегантні черевики… Але якщо тоді грубі сліди зустрілися з «елегантними» на березі ставка, щоб потім зникнути (з цього ми з Ларсаном зробили висновок, що вони належали одній і тій самій особі, яка перевзулася), то цього разу вони прогулювались разом. Цей факт ніби навмисне був націлений на те, щоб похитнути мою попередню впевненість. Ларсана, здавалося, це теж здивувало, тож ми, схилившись до землі, винюхували відбитки, мов собаки, що взяли слід.

Я видобув із гаманця свої паперові «сліди». Перший, вирізаний з відбитків сліду татуся Жака, знайдений Ларсаном, тобто зі сліду грубого черевика, як викапаний співпав зі слідом, який був перед нашими очима. Другий — копія елегантного черевика — теж збігався з новим відбитком, щоправда, з ледь помітною відмінністю. Цей новий «елегантний» слід різнився від попереднього, знайденого нами на березі ставка, лише розміром. Ми не могли з певністю сказати, що ці сліди належать одній і тій самій особі, але й заперечувати це в нас не було жодних підстав. Можливо, цього разу невідомий узяв іншу пару черевиків.

Спрямовані подвійними слідами, ми з Ларсаном перетнули діброву й опинилися на березі того самого ставу, де вже побували під час свого першого розслідування. Але цього разу сліди тут не обривались, а звертали на вузеньку стежину, потім вели до шосе в бік Епіне. На щойно забрукованому шосе ми не змогли більше нічого побачити й мовчки повернули до замку.

На центральному подвір’ї розлучились, але згодом, унаслідок того що думки наші працювали в одному напрямку, знову зіткнулися під дверима кімнати татуся Жака. Ми знайшли старого служника в ліжку й одразу ж запримітили, що його одяг, жужмом кинутий на стілець, перебуває в жалюгідному стані, черевики, точнісінько такі, як ті, що ми вже бачили після першого замаху, були в багнюці. Звісне діло, так заквецяти взуття старий не міг ні коли допомагав переносити вбитого знадвору до вестибюля, ані коли бігав до кухні по ліхтар. І одяг не міг так помочити, бо дощ саме на той час ущух. Зате дощило перед подією й опісля.

Щодо старого, то на нього шкода було дивитися. Обличчя татуся Жака здавалося перевтомленим, він кліпав очима, в яких застиг переляк.

Ми допитали його. Спочатку він твердив, ніби ліг спати відразу після того, як викликаний дворецьким лікар прибув до замку. Ми його добре притиснули й довели, що він бреше. Врешті старий зізнався, що справді виходив із замку. Зрозуміло, ми запитали, для чого. Він відповів, що боліла голова, захотів подихати свіжим повітрям, але далі діброви не ходив. Тоді ми описали йому ввесь його маршрут з такою точністю, ніби це бачили на власні очі. Старий сів на ліжку й затрусився.

«Ви були не один!» — вигукнув Ларсан. — «То ви його бачили?» — пробелькотів татусь Жак. — «Кого — «його»? — перепитав я. — «Як кого? Чорного привида!» — І татусь Жак оповів, що ось уже кілька ночей поспіль з’являється чорний привид. Коли годинник б’є північ, тінь з’являється в парку й, неймовірно гнучка, никає поміж деревами. Здається, проходить крізь стовбури. Двічі татусь Жак, побачивши крізь вікно у місячному сяйві привида, рішуче підводився й виходив у парк. Позавчора ледь не наздогнав його, але привид устиг зникнути за рогом донжону. Сьогодні вночі, коли дошкуляла думка, що готується новий злочин, старий знову вийшов із замку й раптом посеред центрального подвір’я угледів чорного привида. Пішов за ним слідом, спершу на віддалі, потім підійшов ближче… Пройшов діброву, дістався до берега ставка, вийшов на дорогу до Епіне. Але там привид раптом зник…

«Ви не роздивилися його обличчя?» — запитав Ларсан. — «Ні! Бачив лише чорне вбрання…» — «Чому ж після подій у галереї ви не кинулися на нього?» — «Я не зміг… Мені було лячно… Ледве вистачило сили ходити за ним назирці…» — «Ви не ходили за ним назирці, татусю