Таємниця Жовтої кімнати - Гастон Леру
І якщо раніше ми мовчали, то лише в інтересах самого розслідування. Наші читачі пам’ятають надруковану в «Епок» серію сенсаційних анонімних розслідувань у справах «Лівої ноги з вулиці Оберкампф», знаменитого пограбування «Універсального кредиту», золотих зливків з Монетного двору. Ці розслідування частково відкривали нам істину ще до того, як гідна захоплення проникливість Фредеріка Ларсана не висвітила нам справу взагалі. Автором цих розслідувань був наш наймолодший репортер, вісімнадцятирічний Жозеф Рультабій, який завтра стане знаменитим. Як тільки почалося розслідування справи Жовтої кімнати, наш юний репортер вирушив на місце подій і, подолавши всі перепони, поселився в замку, куди представників преси не пускали. Він шукав істину пліч-о-пліч з Фредеріком Ларсаном і спостерігав, яка помилка чатує на славетного поліцая: цього разу геній, певно, зрадив його. Але марно намагався Рультабій відвернути великого Фреда з хибного шляху — той відмовлявся слухати настанови скромного репортера. Ми знаємо, куди це привело пана Робера Дарзака.
Тож нехай Франція знає, нехай знає ввесь світ, що в день арешту Робера Дарзака юний Жозеф Рультабій з’явився в кабінеті нашого головного редактора Й сказав: «Я вирушаю в мандри. Скільки триватиме моя подорож — місяць, два, три, — я й сам не знаю… Можливо, я й зовсім не повернусь. Ось вам лист. Якщо я не повернусь до дня, коли судитимуть Робера Дарзака, розпечатайте цей лист перед судом присяжних після допиту свідків. Домовтеся про це з адвокатом пана Робера Дарзака. Робер Дарзак не винний. У цьому листі написано прізвище вбивці, і я поки не можу навести докази, бо саме їду шукати ті докази — незаперечні пояснення злочинних дій цієї особи».
І наш репортер поїхав. Довгий час ми не одержували жодних вістей од нього, але тиждень тому до нашого головного редактора явився незнайомець і сказав: «У разі потреби дійте згідно з інструкціями Жозефа Рультабія. В його листі — правда». Назвати своє прізвище незнайомий відмовився.
Сьогодні, 15 січня, настав великий день суду. Жозеф Рультабій не повернувся, можливо, ми ніколи його більше не побачимо. Серед журналістів теж є свої герої, які стали жертвами найпершого обов’язку — професійного. Можливо, Рультабій уже загинув… Ми зуміємо помститися за нього. Сьогодні наш головний редактор постане перед судом у Версалі. Він передасть правосудцю лист, у якому зазначене ім’я вбивці!»
На початку статті була вміщена фотографія Рультабія.
Парижани, що вирушили того дня до Версалю на процес «Таємниці Жовтої кімнати», як його називали, звичайно ж, пам’ятають, який шарварок панував на вокзалі Сен-Лазар, який натовп сунув до Версалю. У поїздах не вистачало місць, і довелося пустити додаткові состави. Стаття в «Епок» уразила всіх, збудила загальну цікавість, украй загострила всі суперечки. Прихильники Жозефа Рультабія та фанатичні прибічники Фредеріка Ларсана сходилися навкулачки, бо хоч як це дивно, лихоманка пояснювалась не стільки тим, що можуть засудити безневинного, скільки впевненістю в правильності власного розуміння таємниці Жовтої кімнати: кожен мав свою версію і вважав її правильною. Ті, хто підтримував Фредеріка Ларсана, навіть не припускав, що можна піддавати сумніву проникливість уславленого поліцая. Інші, чия думка не збігалася з думкою Ларсана, гадали, звичайно, що мав рацію Жозеф Рультабій, хоча ніхто ще не знав його версії. Затиснувши в руках номер газети «Епок», ларсанці та рультабійці сперечалися, сварились, гризлися не тільки на сходах Версальського палацу правосудця, а й у самому залі засідань. Було викликано додаткові сили для підтримання громадського порядку. Незліченний натовп, який не потрапив до залу, допізна облягав будинок суду: ледве стримуваний поліційними та військовими заслонами натовп жадібно ловив будь-яку новину, підхоплював найнеймовірніші чутки. У якийсь момент поширилася чутка, нібито тут-таки, під час судового засідання, було заарештовано професора Станжерсона, який начебто признався в замахові на життя власної дочки… Шаленство охопило натовп. Загальна знервованість дійшла апогею. І всі з нетерпінням чекали Рультабія. Одні запевняли, що знають його, інші твердили, ніби бачили його в натовпі, і коли якийсь молодик, пред’явивши перепустку, проходив крізь кордон до очищеної від людей смуги перед Палацом правосуддя, у юрбі зчинялася колотнеча. Лунали крики: «Рультабій! Це прийшов Рультабій!» Такими вигуками зустрічали мало не кожного свідка, приблизно подібного до того, чий портрет був надрукований в «Епок». Поява головного редактора цієї газети також стала сигналом до заворушення — хто свистів, хто плескав у долоні. В натовпі було багато жіноцтва.
У залі засідань відбувався судовий процес. Головував пан де Року, суддя хоч і не без забобонів касти, що носила мантію, але людина високої порядності. Почали допит свідків. Звичайно, я також уходив до числа тих, хто так чи інакше був причетний до таємниць замку Гландьє: постарілого на десять років, невпізнанного професора Станжерсона, Ларсана, так само червонопикого Артура Вільяма Ренса, татуся Жака, татуся Матьє, якого ввели в наручниках у супроводі двох жандармів, заплаканої пані Матьє, подружжя Берньє, двох покоївок, дворецького, всієї замкової обслуги, службовця з поштового відділення № 40, залізничника з Епіне-сюр-Оржа, кількох друзів професора та його дочки, а також усіх свідків з боку Робера Дарзака. Мені пощастило — мене викликано одним з перших, тож я одержав можливість бути присутнім майже на всьому процесі.
Зайве казати, що зал був переповнений. Адвокати тулились навіть на сходинках, що вели до помосту, де поважно сиділи судді у червоних мантіях, а позад них юрмилися представники прокуратур усього округу. Під конвоєм двох жандармів Робер Дарзак зайняв місце на лаві підсудних. Він був такий спокійний, такий високий і гарний, що його поява викликала скорше захоплення, ніж співчуття. Він одразу ж схилився до свого захисника, метра Анрі Робера, йому асистував перший секретар, на той час — початківець, метр Андре Гесс, який не гаючись почав гортати сторінки справи.
Багато хто сподівався, що професор Станжерсон підійде до звинувачуваного й потисне йому руку. Але всім свідкам було запропоновано покинути зал, тож сенсаційна демонстрація не відбулась. І'звичайно, всі помітили, з якою пильною цікавістю сприйняли присяжні коротку бесіду метра Анрі Робера з головним редактором газети «Епок». Редактор сів у першому ряді. Дехто здивувався, чому він не послідував за свідками у виділену для них кімнату.
При читанні обвинувального акту, як завжди, не виникло жодних ексцесів. Я не переказуватиму тут довгого допиту, якому піддано Робера Дарзака. Його відповіді були водночас і невимушені, й загадкові. Усе, що він міг сказати, звучало цілком природно, усе, що обминав мовчанкою, свідчило проти нього, компрометувало в очах навіть тих, хто вірив у його невинність. Мовчання у відповідь на деякі запитання загрожувало
