Справа зниклої балерини - Олександр Віталійович Красовицький
Міра усміхнулась.
– Чому ж ви не любите картини Екстер?
– Я не сприймаю новий спосіб зображення дійсності. Однак віддаю їй належне – вона чудово відчуває ритм часу.
Менчиць розгублено вдивлявся в картину. Потім запитав:
– Ми прийшли заради картини?
– Ваша правда, – миролюбно відповів йому Щербак. – Ми прийшли не заради неї. Проте в цьому домі я завжди налаштований говорити про мистецтво.
– Сперечатися про мистецтво, – усміхнулась Міра.
– Саме так.
Тарас Адамович поставив порожній келих на низенький столик, промовив:
– Розділімося. Врешті, нам просто потрібно знайти дівчину, якщо вона справді тут. Я разом з паном Щербаком буду в холі на першому поверсі – чекатимемо її, якщо вона ще не прийшла. Міро, ви з паном Менчицем підніміться в мансарду.
– Так, швидше за все, вона відразу пішла туди – з вікон неймовірний краєвид. У мансарді – майстерня Екстер, серце цього дому. Хочете насититися авангардом по вінця – рушайте туди.
– А ви там були? – запитав Менчиць.
– Так.
– Чому ж не наситились?
– Перенаситився, – саркастично відповів йому Щербак.
Тарас Адамович у супроводі художника повернувся в хол. Вони розмістились на дивані з вигнутими ніжками. Щербак по дорозі вихопив ще два келихи вина, простягнув один Тарасу Адамовичу.
– Що ви мали на увазі, коли говорили, що Олександра Екстер відчуває час? – запитав колишній слідчий.
Щербак відкинувся на спинку дивана. Поставив келих на скляний столик, усміхнувся як Мефістофель, що збирався запропонувати Фаусту непогану ціну за душу. Повільно проказав:
– Позаминулого року я був тут частим гостем. Слухав настанови Олександри, спілкувався з Вадимом Меллером – її учнем. Мене вперше привів сюди Ясь Корчинський, поціновувач незвичайного мислення господині дому. Тут я одного разу бачив Аню Горенко – поетесу.
Він занурився у спогади і не відразу зрозумів, що озвучує їх мовчазному слідчому. Розповів про схожу вечірку в салоні Екстер. Здається, то було три роки тому – він ще навчався у школі Мурашка.
Дзвін келихів, кілька балерин перешіптуються біля каміна. Аня Горенко неголосно казала господині дому:
– Ці нові сукні з Парижа – щось неймовірне. Француженки справді носять їх?
Екстер сумно подивилась на співрозмовницю, відповіла:
– Щось сталось із модою, Аню. Гадаю, скоро буде війна.
Тоді у вікна помешкання київського адвоката стукав духмяний серпень 1913-го.
Тарас Адамович не переривав художника, зрідка окидаючи поглядом кімнату, щоб завважити появу нових людей. Тим часом Щербак, здавалося, говорив сам із собою, ніби забувши про співрозмовника:
– Корчинський донині її обожнює, каже, що Екстер навчила Пікассо не боятися кольору: раніше той віддавав перевагу монохрому.
Він замислився. Тарас Адамович мовчки роздивлявся гостей. Власне, Щербак і не помічав того, що слідчий бере не надто активну участь у їхньому діалозі.
– Художня манера Екстер – постійний пошук зв’язків між фактурою та кольором, композицією й ритмом, площиною й об’ємом. Це уламки, хоч і доволі яскраві – до кольору в Екстер особливе ставлення.
– А ви це не схвалюєте?
– Я не прихильник кубізму. Як художник теж відчуваю зміни в повітрі, однак схиляюсь до думки, що традиційне мистецтво дає нам достатньо засобів, аби зобразити ці зміни.
Хтось привітався з Щербаком кивком голови, він підвівся, проказавши:
– Я на хвилинку – помітив знайомого, якого навряд чи зустріну десь, окрім цього дому.
Тарас Адамович прослідкував, як він підійшов до високого чоловіка, а потім перевів погляд на картину. Уламки. Отже, уламки світу, які художник намагається зібрати докупи? Цікава думка.
– Вона вже прийшла, – схвильовано повідомив Щербак, повернувшись швидше, аніж очікував Тарас Адамович.
– Тоді ходімо, – сказав підводячись.
Щербак недбало кивнув у бік тендітних панночок, що розмовляли з господинею:
– Дівчата кажуть, бачили її в мансарді.
Врешті, заради цього вони й прийшли – побачити мансарду Олександри Екстер і дівчину, що прийде на вечірку.
Нагору, вище й вище. Останній поверх. Тарас Адамович зловив себе на думці, що розслідування дедалі частіше доправляє його на останні поверхи міста. Спочатку в «Празі», тепер тут. Ніби він вивчає Київ з нового боку: раніше колишньому слідчому доводилось занурюватися в його напівпідвальне життя. Тепер – сходи, нескінченні сходи стали його супутниками. Що таке та мансарда? Вони мають на увазі горище?
Здається, останнє запитання він озвучив, бо Щербак відповів:
– Так, горище. Але ж погодьтесь, «мансарда» – звучить витонченіше. «Студія Екстер міститься на горищі її будинку» – яка вульгарність! А от «її студія – в мансарді» – як вишукано! Олександр Мурашко теж колись відкрив студію на горищі, тобто в мансарді дому Гінзбурга. Я навчався там…
Вони піднялись ще одним поверхом вище. Хтось привітався з Щербаком, на сходах безтурботно задзвенів дівочий сміх. Цікаво, що зараз роблять Міра й Менчиць? Уже зустріли дівчину з портрета? Чи Щербак помилився, й вони розчаровано блукають мансардою Олександри Екстер.
Ще один поверх позаду. Лунає музика, здається, хтось грає на скрипці. Дежавю – на скрипці грали в «Празі» у вечір пожежі. Щербак рвучко відчинив двері, жестом запросив колишнього слідчого зайти першим. Пронизлива нота завмерла в повітрі, розтинаючи його, як ніж масло. Залунали оплески.
Колишній слідчий вихопив у натовпі обличчя Міри. Роззирнувся в пошуках Менчиця. Біля одного з панорамних вікон – група молодих людей. Сміх, розмови. Тарас Адамович підійшов ближче й зловив себе на тремтливому відчутті дежавю. Двоє дівчат біля мольберта з чимось різнобарвним. Він уже бачив їх, говорив з ними. Здається, в театрі, куди привів його Олег Щербак.
Манірна білявка з колючими очима, тендітна сором’язлива брюнетка поруч. Минулого разу з ними була третя дівчина. Не міг пригадати ні обличчя, ні імені. Як же звали білявку? Він ще тоді подумав, що вона теж полька…
– Барбаро! – перервав потік його думок художник.
Тарас Адамович озирнувся, однак першим побачив не Щербака. Поруч з художником помітив блідий овал обличчя Менчиця. Молодий слідчий ніби скам’янів. Його непорушний силует різко контрастував із розкутими постатями гостей мансарди Екстер. Тарас Адамович ступив крок до Менчиця, торкнув рукою за плече. Той, отямившись, струсив із себе заціпеніння.
– Це вона, – хрипко проказав він.
– Тобто? – запитав Тарас Адамович і
