Містична річка - Денніс Ліхейн

Вайті пересунувся вбік, і Шон опустився навпочіпки біля самих відчинених дверей. Навіть із кров’ю на тілі, калюжею крові під ним і пліснявою на цементній долівці навколо нього Шон відчував запах її парфумів, дуже легкий, трохи солодкавий, злегка сексуальний, ледь чутний запах, який навіяв йому спогади про побачення у вищій школі, про гарячкове стягування одягу в темних автомобілях і електричні струми від дівочого тіла. Під краплями від червоного дощу Шон побачив кілька темних синців на її руках, зап’ястках та литках, і він зрозумів, що це ті місця, де її чимось били.

— Він її бив? — запитав Шон.

— Схоже на те. Бачиш кров на голові? Це він розітнув їй череп чимось важким, що тримав у руці.

По інший бік від тіла, заповнюючи вузький коридор, що тягся за екраном, були якісь дерев’яні речі й декорації сцени — дерев’яні шхуни, бані соборів і щось подібне до носа венеційської гондоли. Вона не могла тут рухатися. Попавши сюди, вона застрягла безвихідно. Якби той, хто її переслідував, знайшов її тут, на дівчину чигала б смерть. А він її тут знайшов.

Він відчинив двері й побачив її, а вона скоцюрбилася, намагаючись захистити своє тіло нічим істотнішим, як її власні кінцівки. Шон нахилив голову й зазирнув у її обличчя, відвівши затиснуту в кулак руку. Лице також мережилося червоними смугами, а очі були заплющені не менш міцно, аніж її пальці були затиснуті в кулаки. Спочатку вони заплющувалися від страху, а вже потім — трупною закляклістю.

— Це вона? — запитав Вайті Паверс.

— Ти про що?

— Кетрін Маркус, — сказав Вайті. — Це вона?

— Так, вона, — відповів Шон.

Вона мала невеличкий шрам, який загинався під її підборіддям, із часом він потьмянів і став майже непомітним, хоч його можна було побачити на Кейті, коли ви зустрічалися з нею, бо решта її тіла була бездоганна, обличчя віддзеркалювало смагляву й виразну вроду матері, поєднану з розкошланою красою батька, його світлими очима й русявим волоссям.

— Ви певні на сто відсотків? — запитав асистент медичної служби.

— На дев’яносто дев’ять, — відповів Шон. — Щоб упевнитися в цьому на сто відсотків, треба буде запросити батька в морг. Але це вона.

— Ти бачив її потилицю? — Вайті нахилився й підняв волосся з її плечей авторучкою.

Шон озирнувся й побачив, що невеличкий уламок її черепа відколотий, а шия залита кров’ю.

— Ви стверджуєте, що це слід від пострілу? — він подивився на асистента медичної служби.

Асистент кивнув головою.

— Ця дірка здається мені раною від кулі.

Шона відвертало від запаху парфумів, крові, покритого пліснявою бетону й мокрого дерева. На мить йому захотілося відвести стиснутий кулак Кейті Маркус від її вуха, наче, коли він зробить так, синці, які він міг бачити і які, безперечно, ще побачить під одягом, зникнуть, червоний дощ змиється з її волосся та тіла, й вона вийде з цієї гробниці, витираючи сон зі своїх очей і трохи похитуючись.

Десь праворуч він почув якийсь шум: кількоро людей кричали водночас, чулося гучне шарудіння, шалено гарчали й гавкали собаки. Коли Шон озирнувся, то побачив, як Джиммі Маркус і Чак Севідж вибігли з-поза дерев на далекому кінці гаю, де земля була вкрита зеленою травою, і плавно спускалися вниз до кіноекрана, до того місця, де літні гуляки розстеляли на траві свої ковдри й сідали на них, щоб подивитися виставу.

Щонайменше вісім полісменів в одностроях і двоє в цивільному одязі кинулися на Джиммі й Чака, і Чак відразу впав, а Джиммі виявився спритним і слизьким. Він прослизнув крізь лінію полісменів, удавшись до швидких, на перший погляд нелогічних рухів, які примусили його переслідувачів ловити повітря, і, якби він не спіткнувся на схилі, його б ніхто не зупинив, хіба що Крозер і Фріл.

Але він спіткнувся, ноги вислизнули з-під нього на мокрій траві, і, коли він упав долічерева й підборіддям вгородився в землю, його погляд перетнувся з поглядом Шона. Молодий полісмен зі струнким тілом, який щойно закінчив вищу школу, упав на Джиммі так, ніби той був саньми, й обидва ще трохи проїхали вниз по схилу. Полісмен заломив праву руку Джиммі за спину й потягнувся по наручники.

Шон вийшов на сцену й гукнув:

— Гей, хлопці! Це батько. Лише відтягніть його назад.

Молодий полісмен звів очі. Він був брудний і злий.

— Лише відтягніть їх назад, — сказав Шон. — Обох.

Він обернувся назад до екрана, і тоді Джиммі подав свій голос, хрипкий, такий, немов стогін у його голові вийшов на голосівки й задіяв їх.

— Шоне!

Шон зупинився й перестрів Фрілів погляд — той дивився на нього.

— Подивися на мене, Шоне!

Шон обернувся, побачив Джиммі, зігнутого в дугу під вагою молодого полісмена з темною плямою ґрунту на його підборідді та прилиплими до неї травинками.

— Ви її знайшли?! Це вона?! — заволав Джиммі.

Шон стояв нерухомо, не відводячи погляду від очей Джиммі, аж поки не стало очевидно, що Джиммі бачить зараз те, що побачив Шон, і він зрозумів, що всьому кінець, що найгірші страхи підтвердилися.

Джиммі заволав, і бризки слини полетіли з його рота. Ще один коп спустився схилом допомогти тому, який сидів на спині Джиммі. Шон відвернувся. Зойки Джиммі полетіли в повітря — низькі гортанні звуки, в яких не було нічого різкого й пронизливого. Так гарчить звір, коли його опановує біль. Шон за роки своєї служби чув зойки багатьох батьків, що дивилися на мертві тіла дітей. Вони завжди мали жалісний характер, благання до Бога або природи повернути час назад, переконати їх, що все це тільки сон. Але зойки Джиммі були зовсім інші, вони містили однаковою мірою любов і лють, які проганяли птахів із дерев і відбивались у В’язничному каналі.

Шон повернувся до закапелка й подивився на Кейті Маркус. Коннолі, новий член його команди, увійшов слідом за ним, і якийсь час, нічого не кажучи, вони стояли й дивилися на мертве тіло. Зойки Джиммі Маркуса тим часом ставали хрипкіші й лютіші. Він щосили випручувавсь, а коли вдихав повітря, щоразу засмоктував у горлянку траву.

Шон укотре глянув на кулачок, притиснутий до голови