Маска - Володимир Лис
«Або я надто вже обережний, або мені вдалося-таки цих псів перехитрити, — подумав Слєпньов. — А може, наш славненький грабіжник втратив до моєї скромної особи інтерес?»
Так чи так, але, почекавши ще трохи, Слєпньов, обережно озирнувши з віконця вулицю, вибрався нарешті з карети і пішов до свого гарного знайомого — звягельського торговця мануфактурою Гершка Вайцмана. Той зустрів його радісно, навіть обійняв, бо свого часу Слєпньов допоміг йому вийти з його товаром на російський ринок. Посилаючись на якихось міфічних кредиторів, які буцімто переслідували його, він попросив Гершка дістати йому нову одежу — сюртук і штани. Гершко старанно його обміряв, поойкав із приводу того, що пан Веслав став таким худющим, ще більше заойкав, коли той сказав, що одяг потрібен на завтра. Уранці Слєпньов у новому костюмі з’явився на поштовій станції, де для нього знайшлося місце у диліжансі, який відходив до Рівного. Але перед тим, як сісти в карету і покластися на волю дороги, Слєпньов спеціальною поштою одіслав листа до Санкт-Петербурга, особисто панові Рибалку. Він повідомляв, що операція наближається до завершення, і просив Антона Федоровича негайно прислати підкріплення.
Три дні по тому в кареті, яку він позичив ще в одного знайомого, тепер уже луцького єврея, Василь Петрович під’їжджав до старого графського палацу Войцицьких. Графиня, як повідомила служниця, гуляла з донькою в полі. Слєпньов ішов старим садом із молодим листям на деревах, і дивне відчуття опанувало його — наче йде він килимом власного життя і не відомо, хто кладе його під ноги, щоб будь-якої миті продовжити чи обірвати. Коли ж Слєпньов побачив струнку фігурку в довгій бежевій сукні, поруч якої дріботіла маленька дівчинка, він відчув, як щось знову підступає йому до горла. А жінка перед ним, здавалося, ставала все помітнішою не лише його очам, а всьому його тілу, на яке хтось невідомий насипав спершу снігу, а потім — гарячих вуглинок. Він подумав, що в таку жінку могли закохатися ще десять, сотня розбійників, якби тільки вони знайшлися на просторах неосяжної Російської імперії. Побачивши його, графиня Ядвіга навіть випустила руку доньки, майже побігла, але потім зупинилася, і він за кілька десятків метрів відчув її сум’яття і тривогу.
— Ви привезли звістку про чоловіка, про Юзефа? — привітавшись, запитала вона тихо, майже задихаючись, і Слєпньов зрозумів, що граф Войцицький для неї досі живий і коханий.
Це його збентежило на якусь мить, але й порадувало. Він зрозумів, що буде набагато легше розпочати необхідну, хоча й нелегку розмову.
— Я не привіз вам звістку, але сподіваюся, що граф живий, — сказав він, щиро вірячи в сказане.
— Ви це кажете не лише тому, що хочете втішити мене? — спитала графиня, і Слєпньов ледь не скреготнув зубами, тамуючи і її, і свій біль.
— Ні, — відповів він. — У мене є для цього підстави. Сподіваюся, що з вашою допомогою ми визволимо графа Юзефа.
— З моєю допомогою?! — здивовано вигукнула вона.
— Саме так…
Вони пройшли до палацу. Розмова, яку Слєпньов обмірковував всю дорогу, відбулася пізно ввечері в одній із затишних кімнат палацу. Тут не відчувалося того запустіння і якоїсь безпритульности й порожнечі, як у довгому коридорі, геть завішаному портретами і старовинними пейзажами, та величезній залі, де вони обідали за довгим, масивним столом.
— Я слухаю, — сказала графиня.
— Перед тим, як перейти до моєї пропозиції, — сказав Слєпньов, — я змушений запитати: ви досі кохаєте свого чоловіка?
Він чекав, що графиня спалахне і розпочне переконувати його, як вона кохає, або дуже образиться, але вона лише подивилася на співбесідника з таким болем, перемішаним із відчаєм і надією, що Слєпньову раптом стало ніяково.
— Ви питаєте, чи кохаю… Юзефа? — вона вмовкла на мить. — Якби той чоловік… — ще одна гнітюча пауза. — Якби той чоловік запропонував за його звільнення моє життя, якби це було можливо, я б жодної миті не вагалася.
— Вибачте, — сказав Слєпньов якомога м’якше, тамуючи спокусу доторкнутися хоча б кінчиками своїх пальців до її руки.
— Кажіть, я зроблю все, що зможу, — сказала графиня.
Насамперед Слєпньов попередив, щоб вона не дивувалася його запитанням, а тоді вже поцікавився, коли вона відбула з Петербурга? Виявилося, що незабаром після їхнього останнього побачення у столиці.
— Ви відбули одна? — уточнив Слєпньов.
— Це має значення? — здивовано подивилася графиня.
— Так, має, — наполіг Слєпньов.
Настала довга, тягуча пауза. Слєпньов вслухався у легкий шум вітру за вікном і раптом відчув, що йому хочеться не запитувати про щось там, а впасти перед жінкою на коліна, а тоді вже — будь, що буде… «Вітер, до чого тут вітер?» — подумав Слєпньов і на якусь мить побачив себе на коні під шквальним вітром там, в Альпійських горах.
— Мене супроводжував пан Мечислав Кульчинський, — сказала графиня.
— До самого маєтку? — хрипко спитав Слєпньов.
Виявилося, що пан Кульчинський супроводжував її майже до маєтку. Вони розпрощалися біля ковельської дороги.
— А ви бачилися після цього з паном Мечиславом? — спитав Слєпньов.
Графиня Ядвіга ще здивованіше подивилася на нього. Весь її вигляд виказував бажання якомога швидше облишити цю розмову, але Слєпньов мусив її завершити, як бажав сам.
— Так, один раз… — сказала графиня.
— Коли? — уточнив Слєпньов.
— Він заїжджав на півдня незабаром після Великодня.
— А не казав, куди їде? — прискіпувався Слєпньов.
— Це так важливо? — запитала графиня і, не дочекавшись відповіді, сказала: — Він їхав у гості до графа Браницького.
«До графа Браницького? Ось як!» — подумав Слєпньов, пригадавши, що саме в цей час він був у пана Петра Рециника, зовсім поряд із володінням Браницького, і саме тоді підстрелили на річці підозрілого слугу Рециника.
— Скажіть, пане Слєпньовський, ви в чомусь підозрюєте пана Кульчинського? — перебила його думки графиня.
Слєпньов поглянув у її великі прекрасні очі і зрозумів, що час повністю розкрити карти, хоч би як вона поставилася до цього, хоч би як було боляче потім обом.
— Я попереджав вас, графине, щоб ви нічому не дивувалися, — сказав він.
— Так, я пам’ятаю… Невже…
Графиня Ядвіга нахилилася вперед. Слєпньову здалося, що він чує, як
