Маска - Володимир Лис

Слєпньову захотілось би розреготатися, якби його становище не було таким критичним — люди в залі, котрі називали себе месниками, як видно, повірили барону і насправді горіли ненавистю до вже нібито псевдо-Слєпньовського. Але перед тим, як пред’явити рятівні документи, Слєпньов спробував прояснити ситуацію.

— Послухайте, пане бароне, — сказав він якомога спокійніше. — Адже голос людини в помаранчевій масці чули не тільки ви.

— Я чув його справжній голос, — відповів барон. — Не знаю як, але під час пограбувань вам вдається спотворювати голос… Але я чув справжній.

«Ось воно, те, чого мені так довго бракувало», — встиг подумати Слєпньов до того, як скулився від справжніх штурханів.

— Панове, — почав він. — Я так само міг би звинуватити барона…

— Але ви не були у нього в полоні, а барон був, — сказав шляхтич Вінцент Порада.

Слєпньов вагався, зізнаватися чи ні, хто він насправді. Йому здалося, що підлий злочинець і в цьому товаристві вже має свого агента. Він подумав, — а чи не є таким агентом сам барон фон Клонфельн? Адже якщо якимось чином чоловік у помаранчевій масці зумів завербувати Антона Клубишка, то чому б йому не зробити своїм таємним слугою барона, тим більше, що його так страшно катували у підземеллі?

«Добре, що ми хоч не почали пити», — подумав Слєпньов.

На його щастя, господар маєтку, пан Миколай Реймонт, виявився людиною, яка вміла мислити тверезо і не втратила глузду в цій ситуації. Він попросив барона заспокоїтися і заявив, що у своєму домі самосуду не дозволить. Тим паче, що, коли пан Слєпньовський не розбійник у помаранчевій масці, то вони його як шляхтича страшно несправедливо ображають своїми підозрами. Окрім того, сьогодні день його янгола, отож не варто зчиняти бучу, допитати пана Веслава, чи хто там він, можна і завтра.

— Завтра? Ви кажете — завтра?! — вигукнув барон. — До завтра його банда знищить нас…

— У мене лише один слуга, ваша милосте, — сказав Слєпньов уже майже спокійно. — А якщо ви готові мене слухати, то я також готовий відповісти на будь-які ваші запитання. Але попередньо дозвольте запитати вас…

— Ні! — крикнув було Загруба, але пан Реймонт суворо подивився на нього.

— Нехай говорить. Що вас цікавить, пане Слєпньовський?

— А те, що коли я — людина в помаранчевій масці, то навіщо мені приїжджати сюди? — сказав Слєпньов і сам здивувався своєму спокоєві. — Що я такого ще можу тут грабонути? Та й, судячи з описів зовнішности, відомих усім, я мав би бути трохи вищим. Що ж я, по-вашому, ходулі із собою беру, коли їду грабувати? А може, пан Войчина згадає, як років десять тому ми разом гуляли у Бердичеві, коли прийшла звістка про напад «помаранчевого розбійника» на маєток графа Вольги? Що ж я, по-вашому, роздвоююся?

— Так, пан Веслав каже правду, — зітхнув Войчина. — Ми разом тоді були у Бердичеві, і взагалі… Ми наче збожеволіли, панове.

— Але голос, — вигукнув барон, правда, вже не так упевнено.

— А коли ви його чули, ваша милосте? — спитав Реймонт. — Якщо не помиляюся, десять років тому?

Барон важко сів на лаву і заплакав, обхопивши голову руками.

3

Після обіду, вечірнього посвячення Слєпньова-Слєпньовського у месники і нової трапези з цієї нагоди настрій у всіх покращився. Тільки барон сидів, тупо дивлячись в одну точку, майже не їв, спорожнював кубок за кубком. Потім заявив, що бачить перед собою ту індіянську маску, яка поволі спалює людину. Він здавався цілком божевільним. А втім, так воно й було. Десь за північ усі розійшлися спати. А вже за кілька годин господар розбудив усіх. Виявилося, що його самого розбудив слуга, який бачив, як барон вийшов із маєтку і, щось бурмочучи собі під ніс, пішов, хитаючись, у бік поля, за яким починався ліс.

Оголосили загальну тривогу. Барона знайшли під ранок. Він повзав по ягіднику і набивав рота зеленим листям. У супроводі слуг його відправили додому. Як згодом виявилося, розум до нього так і не вернувся. Такою була ціна його першого за останні роки виїзду в люди, хоч, за словами пана Войчини, барон сам надіслав йому листа, у якому висловив бажання взяти участь у їхніх зборах на день Святого Миколая. Але під час тієї зустрічі Слєпньов отримав для себе важливі дані. Найважливіші за весь час свого розслідування. Він уже повністю уявляв і спосіб дії ворога, і навіть його характер. Перед ним вималювався портрет розумного, жорстокого і нещадного звіра. Запах його наблизився і пахнув кров’ю. Можливо, це була його власна кров як жертви, але він зрозумів, надто ж після розповіді Станіслава Конарського і спираючись також на власні не зовсім вдалі пригоди, що дуже близький до того, щоб зірвати ненависну маску.

Звичайно, шкода було, що більше нічого не зумів розповісти барон фон Клонфельн. Але його оповідь, передана іншими, про поїздку разом із розбійником в якісь невідомі гори допомогла висунути гіпотезу, що, як виявилося згодом, потвердилася — чоловік у помаранчевій масці мав кілька схованок. А головне, у чому знайшов потвердження своїм думкам Слєпньов: це особа знаменитого грабіжника. Той любив знущатися зі своїх жертв, інколи витончено, інколи дуже жорстоко, як видно, не переймався ані жалістю, ані співчуттям. Підготовка і проведення операцій свідчили про те, що ця людина володіє найповнішими даними про тих, кого збиралася пограбувати, що він знає, хто має які багатства і що є найцінніше у того чи того графа або князя, багатого шляхтича або купця. Такою інформацією могла володіти людина із певними статками, і головне — вхожа в найбагатші, вельможніші садиби і маєтки. Ця думка зміцніла після бесіди Слєпньова зі Станіславом Конарським. Порадивши своїм новим колегам із товариства «Земста» якомога детальніше збирати дані про всілякі підозрілі рухи, пересування людей на їхній території, а також про тих, кого грабували в минулому, Василь Слєпньов разом зі Станіславом Конарським поїхав у Заславль, до князя Любославського. Дорогою він наполовину відкрився своєму супутнику, повідомивши, що служить в імперській канцелярії і має особливе офіційне завдання викрити і знешкодити небезпечного злочинця.

Князя Євгеніуша вони не застали вдома. Він, як виявилося, поїхав за кордон підлікувати на німецьких водах здоров’я, яке похитнулося останнім часом. Але його управитель був на місці. Він і потвердив — так, розташування челяді, як і самих гостей, вони розписували наперед, цим займався його помічник, а сам він пізніше лише затвердив цей список. На щастя, помічник виявився хоча й молодим, але скрупульозним і педантичним. Він